Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.
Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий — ціла гора лагідного осуду.
— Тобі соромно, Яшка? — питається.
Ярка киває, розмазуючи щоками бруд і сльози.
— Соромно, тату.
І знає, як відтоді знатиме завжди, — цим уже не зарадиш.
Вона прокинулася пізно, почуваючись хворою; під невблаганним південним сонцем кімната встигла прогрітися, наче пічка за мить до з’яви короваю. Ані ковтка свіжого повітря; горло дере від гарячого пилу, пил усюди, а ліжко, де спала одягненою, — невідь-чому повне дрібного білого піску.
Насилу продерши очі, Ярка почвалала до «лєтньої кухні» шукати за кавою — вона марила, втім; із рівним успіхом можна було шукати в цьому покинутому мешканні золоті зливки або позаземні цивілізації. На щастя, воду сюди таки провели, однак скособоченого над мийкою умивання було недосить, необхідний був душ. Шуканий пристрій знайшовся з іншого боку, в садочку, але з нього хлюпнуло таке болото, що аж Ярка відскочила з прокльонами — лютою, робочою, майже нестямною лайкою, яка розторсала її незгірш за кухлик еспресо. Захотілося кричати, плакати, трощити що-небудь; відколи, — закусивши кісточку пальця, питається вона в себе, — відколи я стала така зла?
Слід було чимось поснідати; востаннє вдалося перехопити щось — коли? Вчора, в Станіславі? Здається, була там якась ятка біля вокзалу… Але з того часу — ані крихти, і вже без жартів крутить живіт, начеб розкрилася там якась паморочна безодня. Обійшовши дім і подвір’я, Ярка не знаходить нічого — хіба незугарні яблука у старому садку. Проте, є в цьому щось далебі втішне; були ж часи, коли зелені яблука правили за найліпший в світі частунок — надто ж ті, що з найвищої гілки за парканом.
Набравши у поділ сорочки кілька яблук, Ярка вертається до хати і зачиняє за собою двері. Видихає поволі. Що ж. Вона мусить це зробити, і що раніш, то краще.
Нетбук новенький, аж світиться недоторканим лакуванням. Вона купила його за готівку, щойно вийшовши з потягу. Так само, як і модем із передоплатою; телефон свій вона лишила вдома — нема кому дзвонити, а навіть коли й було би… ні, вона не хотіла, щоб її так швидко розшукали. Якщо і знайдуть, то нехай хоч не зразу.
Поштою вона теж користуватися не наважилась. Усі її адреси і паролі — їх дуже просто дістати з робочого комп’ютера, а те, що його будуть патрати, вона не мала жодного сумніву. Натомість Ярка заходить на веб-щоденник — про його існування знають лише двоє. Вони не домовлялися заздалегідь, але може… може та друга особа здогадається. Вона бувала дивовижно кмітлива іноді, хоча решту часу не помічала й землі під ногами.
Ага, є новий запис!
Бачила сьогодні новини. І що лише в світі діється! Втім, ми здається, звикаємо — лише торік, як забили ровериста, ледь не все місто на помини вийшло. Нині — ніхто ніби й не дбає. Дивина.
Дзвонив любчик, бідкався, і то стурбованим таким голосочком. Здається, щиро хвилюється, хоча, знаючи пана, уже й не присягнуся.
Мені теж неспокійно — певно, погода. Давно такої спеки не пам ’ятаю — чекала, як ітимеш, на асфальті зостануться відбитки. Хоча б так закарбуватись в історії людства! Поки не спромоглася, правда, але надія лишається.
Потрібна відпустка, ясно, як божий день. Як спека спаде, то уже й не згадаємо. Пам’ять людська нині — стрибок з жердиною, а не марафон.
Оце молодчина, криво щириться Ярка. Навіть знаючи, про що йдеться, не зразу второпаєш! Слідів, кажеш, не лишилося, так? Чи значить це, що «пан» не знає наразі, де вона? А отже в неї є трохи часу — хоча б хвилька, аби побути у спокої та збагнути, що його робити далі…
— Ларочка! — гукає ледь не над вухом.
Ярка здригається, заклякає, мовби труйну змію узрівши; нетбук з’їжджає з колін — дяка, хоч недалеко падати. Обертається втікачка — аж за спиною низьке вікно, до якого уже зазирає знайоме рум’яне лице.
— Як ти тут? Федора каже — сидиш внутрі цілий день, не виходиш, так я і думаю — нада зайти…
Федора? — нервово метикує Ярка. — Яка Федора? Уже когось виставили стежити? Може… може вдати, що не чую, та й мигцем — драпака?