Ярка ставить порожній кухлик на курну траву і влягається горілиць. Крізь розлоге віття яблуньки проглядає блякло-синє небо, яким розміряно, наче секундна стрілка, кружляє рудий боривітер. Гарно пташці — мати такий обшир для оглядин; знизу — всяк перспектива не та, — звільна думає Ярка. — Цікаво, а чи не помилкова то для хижака стратегія — щораз виголошувати свій бойовий клич? Чи не полякається здобич?
Чи, може, саме в тому і сенс?
Різко сівши, Ярка охоплює руками коліна. Як би придався їй нині — та хоч би й Ромко! Все ж таки, довкіл — не миші, капцем не оборонишся! Проте, хоч як тяжко вона роздумує, знову заходившись кусати ніготь, — ніщо інше на гадку їй не спадає. Лишається ризикнути.
Увечері, нап’явши єдину сукенку, що знайшлася в її мізерній поклажі, Ярка вибирається на вістівчанський «бродвей». Вона раніше вже помітила, що вечорами за гарної погоди з тутешнього «Кафе» виставляють радіо з гуркотливими колонками, звідки, аби принадити пияків, очевидячки, лине страшенно мелодійний шансон. Такий зухвалий маркетинговий хід давно вже засвідчив свою дієвість: ринкові лави щовечора обсідали спраглі товариства — до чарки, до плітки, а чи й до бійки. Ярка переважно намагалася обходити «центр» якнайдалі, однак сьогодні сміливо прямує до кафе і купує пляшку пива; дебелий кельнер, повагавшись та озирнувши виріз її сукенки, галантно видає Ярці порохнявий пластиковий кухоль.
Надворі вже дозвільно висиджують коло пляшки кілька вовкуватого виду дядьків; трохи далі — лузає насіння гостроока жіноча артіль; є також дві чи три мовчазні пари, а ще — кілька самотніх пияків, що чекають, либонь, на компанію. Серед них — набрезклий від похмурих дум п’яниця Толік, а також — фатальна красуня Мата, нині не в червоній сукні, що так ефектно перетворилася була на халат, але в чомусь такому, попри все, обтислому і блискучому.
Ярка сідає з пивом у найдальшому кутку, вдаючи, ніби тішиться краєвидами та приємною музикою. В пароксизмі артистичної звитяги вона навіть починає похитувати ногою в ритмі «залатих купалов», однак надовго її не вистачає, бо абсурдність ситуації мало не викликає в неї істеричний регіт. Серйозність відтак вдається зберегти, лише зачаївши нездорову реакцію за рятівним кухликом. Невдовзі музичні думи про тяжку злодійську долю змінюються любовними баладами. Ярка з цікавістю стежить, як тяжко зітхає Маша, проводжаючи оком того чи того чоловіка. А ось, глипнувши в її бік, та не здобувши схвалення, проходить Саня; на Ярчин подив, брат Приймака сідає неподалік від Толіка, проте не поряд, а мовби окремо, за браком іншого місця.
Почекавши трохи, Ярка підсідає до знудженої Маші. Та позирає непривітно, сподіваючись, очевидячки, на яке ліпше товариство.
— Гарна блузка у вас, — хвалить Ярка. — Зі стразами — самий шик. Де ви брали, в місті?
Маша трохи відмерзає.
— Ну да. Ясно, шо не на базарі в Станіславі. То ж фірма! — гордо повідомляє вона.
Ярка вражено цикає.
— Оце б іще мужчини щось у тому розуміли. А їм — аби пляшка.
Маша зітхає.
— Даа…
— А от скажіть… — довірчо прихиляється до неї Ярка. — Ну, я думаю, ви тут всіх знаєте? Мужчин? Так отой такий молодий, в нього ще брови зрощені — він як, нормальний?
— Шо, понравився? — тішиться красуня. — Ну, не знаю, чи нормальний. От брат у нього, той — да, красавчик.
— А, я чула, — киває Ярка, — Ігор. Кажуть, вони з братом у контрах були.
— Хто? Саня с Ігорьом?! Та Саня за братом на задніх лапках ходив! Куда йому, сопляку!
Ярка супиться. Нехай і шмаркач, а може ж таки зачаїв на старшого образу?
— То він нічого так? — перепитує. — Руки не розпускає?
Маша граційно поводить повними плечима.
— Та вроді нє. Говорю ж, пацан іще.
Ярка гмукає. Дійсно, що з нього взяти, коли так! Тим часом до їхньої лави підходить незнайомий черевань, і Ярка підводиться, аби не псувати красуні особистого життя. Щось не складається в неї зі свідченнями… А отже, лишається єдиний варіант.
Взявши кухлика до рук та намітивши собі траєкторію до дальшого столика, вона, похитуючись, мовби від випитого, простує повз Толіка і Саню. Коло їхнього столу вона зашпортується на рівному місці і проливає на лавку трохи питва. Це вона робить обережно, намагаючись нікого не зачепити, бо, дякую, бачили, як тут реагують на різкі рухи.