— Ти… — підштовхує його Ярка.
— Я взяв відпустку, і вже не знаю, чи виходити з неї, чи ну його. Бо страшно. Справді. Ярка! — він благально зводить брови. — Що збіса у вас із ним сталося?
Ярка не відповідає якусь мить, стежачи, як, сполохані гостевими хороводами, торують новий маршрут червоні мурахи.
— Не виходь, — врешті тихо говорить вона.
Ромко, хоч як дивно, заспокоюється і знову всідається на ослінчик, закинувши ногу на ногу та похитуючи миском — запозичений у шефа уже маньєризм.
— Кримінал? — спокійно цікавиться він.
Не дивлячись на нього, Ярка киває.
— Це… щодо Артурчика? — тихо питає гість.
Дівчина зітхає.
— Стосовно того — не знаю. Сама не бачила, а доказів у мене ніяких немає.
— Значить, є докази… стосовно чогось іще? — нахилившись до неї, азартно питається Ромко.
— Та так, дрібниці, — смикає плечима Ярка. — Інфа про те, як він дістав свій бізнес від колишньої дружини. Брудна історія.
Ромко підкидає брову.
— Дивно. Він зустрічався з нею того вечора. Може, якраз про те і мова була?
— Може і якраз.
Хлопець всміхається задоволено.
— Ага! Значить, ми все ж таки маємо, чим його притиснути!
— Ми?! — вибухає Ярка, замало не сміючись. — Ти що?! Я для того тільки тебе покликала, аби ти мамі листа відвіз! Вся ця халепа ніяк тебе не обходить!
— Але ж тобі потрібен захист! — затято твердить Ромко. — Хіба не бачиш — це ж справжнісінька облога! Він так просто цього не полишить! І повір, мені не байдуже, що з тобою станеться!
Ярка піднімає зачудований погляд. Це ж треба! У своєму азарті білявий Ромко аж розчервонівся, і то плямами, від шиї і до блідих скронь зі зворушливою родимкою.
— Не журися, сонце, — усміхається вона. — Я не збираюся з ним воювати. Просто передай моїй мамі — добре? — що у мене все гаразд. Ти іще можеш встигнути на зворотну маршрутку.
Ромко відчутно ображається. Цікаво, а на що він сподівався?
— Я думав, ми з тобою… — мимрить він, спинившись коло хвіртки. — Ну, все ж таки не сторонні люди…
Ярка кладе йому долоню на передпліччя.
— Звичайно, ні. Тому я й не хочу тебе підставляти.
Хлопець блимає ніяково, а тоді все ж таки відбуває, заховавши в кишеньку наплічника Ярчиного листа.
Вона не йде за ним, але сідає натомість на звільнене під яблунею місце. Тепер, коли він пішов, Ярці стає направду самотньо, і так шкода себе, що хочеться квилити. Облога… це він правильно сказав. Прикре, задушливе відчуття.
На щастя, зосередитися на тому почутті, як належить, їй не дають. Хвіртка гупає, відкриваючись, і до двору вривається Галя.
— Він приїхав! — з порогу вскач виголошує вона.
— Хто? — супиться Ярка, все іще занурена у власну зажуру.
— Максим! Мій чоловік!
Погляд Галі такий навісний, мовби то не рідний чоловік об’явився, а армада вторгнення з Бетельгейзе.
— Е… — губиться Ярка. — Вітаю? Чи ні? Ти ж хотіла, щоб він навідався?
— Ну так… — зітхає жінка. — Але він же не сам приїхав! З ним якась Никанорова кума, чи що — то винищувач, а не жінка! — і журналістка до того ж! З обласної! Як там її — газета «Юг»!
— І що їй треба? — сторожко цікавиться Ярка, уже здогадуючись утім, про що йдеться.
— Та Ніку ж! Не знаю звідки, але чутка пішла, і в Інтернеті вже є… про неї, тобто про те, як вона Приймака відшукала!
— А, ясно! — підхоплює Ярка. — Репортаж буде робити? Ну так наплети їй що-небудь, велика важниця!
— Та якби ж то — репортаж! — Галя відчайдушно заламує руки. — Вимагає довести, що то не вигадка! Ну тобто, виходить, потрібне… іще одне пророцтво!
На хвильку западає тиша. Ярка супиться, перетравлюючи новини.
— А що… — врешті мовить вона. — Що, коли не буде іще одного? Пророцтва — вони ж не за графіком! Божа воля, те, се…
— Ну так, — мимрить Галя, чомусь ховаючи погляд. — Але гарно би… Все ж таки Максим… Якби він побачив, повірив…
— Хочеш, аби він покликав тебе назад?
Галя не відповідає. Але видно просто напевне, що хоче — аж нетямиться. Любить його, напевне, попри все… Ярка зітхає.
— Не знаєш, Ганичка та Юхим нині вдома? — питається вона.
— Ніби так… — розгублено мовить Галя. — А що?
Ярка підводиться.
— Треба зазирнути. Домовитись про твоє пророцтво.
Галя губиться геть чисто.
— А… у нас іще когось убили?
— Ні, — гірко сміється Ярка. — Але все ще попереду.