Катря нічогісінько лихого в тому не угледіла, Ярка ж просто не звернула уваги, бо якраз поринула в тяжку задуму, яку ж із двох наявних кофтинок (біла і біла!) вдягти на грядуще побачення. Отож, Віра наклала хижу лапку на Катрусин реферат і, схоже, зробила копію та здала його під власним іменем. До того ж, здала першою, свідомо чи ні, прирікши справжню авторку на присуд, для якого, як і в старі добрі часи іспанської інквізиції, достатньо було однієї лише підозри.
— Але ж і самка собаки… — шепоче Ярка, тоді підкидається, люто примружившись. — Катря! Ану хто у вас читає?
— Ропу-уха… — витираючи очі куточком подушки, каже Катруся.
Ага! Ропуха — огрядна, бундючна дама, відома Ярці ще з приймальної комісії. На прізвище, здається, Рябуха, Антоніна Рябуха, про що, за наявності такого доречного назвиська, згадати ставало дедалі важче. Утім, наразі те поетичне наймення ролі не грало. Насправді, важило дещо інше…
Ярка поволі всміхається, і Катруся припиняє плакати, спостерігши той лиховісний усміх.
А за кілька днів Ропуха, бридливо підібгавши морквяні вуста, пропонує Катрі та Вірі перездати роботи, знявши таким чином з Ярчиної сусідки фатальне звинувачення.
— Як це тобі вдалося?! — питається Катруся, зустрівши Ярку щойно по тій оказії.
— Мені?! — дивується та і блимає так безневинно, що і янгол би застидався, побачивши.
Катруся, втім, зробила висновки зі своєї пригоди, і вже так просто віри не йме.
— Пити будеш? — хитро пропонує вона. — Джин-тонік? Бо мені треба — після всього…
Треба їй, чмихає Ярка. Ти ж непитуща, подруго, то чого б це раптом? А втім, усе буває вперше. І бажання споїти людину, аби вивідати таємницю-другу, також.
— Ну, якщо треба… — погоджується потенційна жертва. Її не може не цікавити цей наглий прогрес у Катрусиній моралі. І не може не тішити, коли вже на те.
Утім, гарненько посидіти на громадській кухні їм не вдається: шейхи принесли на своє сватання величезний кальян, ураз перетворивши кухню на жерло вулкана, отож Ярка, підхопивши пару казенних ковдр, проводить сусідку на гуртожицький дах. Погода якраз уже достатньо тепла, аби цілуватися там під зірками (саме так туди Ярка і потрапила вперше), проте намолене місце виявляється цілком придатним і для дружньої пиятики. До того ж, розлога панорама сповитих сутінками спальних районів природним чином налаштовує на соціально-філософський лад.
— Людські покидьки, — хильнувши хмільної закалатанки, несподівано вирікає Катруся, а тоді додає: — Їхні справи найкраще видно з високої вежі.
Ярка ледь не похлинається гіркуватим питвом.
— Реферат, — усміхнувшись, пояснює сусідка. — Я писала по Сковороді.
— Ага-аа… — відкашлявшись, погоджується Ярка. — Мав рацію. Покидьки, певна річ. Куди не кинь.
— Але не всі, — хитнувши пляшкою в Ярчиному керунку, мовить Катруся. — Ось ти, приміром…
— Та я — також покидьок, — сміється Ярка.
— Ну ні, не цілком, — суворо уточнює Катря. — В людини є два серця — добре і зле. І вони змагаються між собою.
— Е? Реферат? Чи довідник з патанатомії?
— Реферат, — зітхає сусідка. — Ну то зізнавайся! Що ти зробила нашій Ропусі? Підстерегла в підворітті і — ножа до горла? Якраз мій хлібний пропав… Твоя робота?
— Ти точно знаєш, що моя? — дивується Ярка.
— Точно, — киває Катря.
— Ну… — Ярка смикає плечима. — Я з нею не бачилась насправді. Так що ніж — то не я. Але я коротенько поговорила з Васютою… Ти ж знаєш, він подається на той самий грант, що і Ропуха… От він і наскаржився завкафедрі: Антоніна Іванівна, мовляв, висуває безпідставні звинувачення, аби звільнити місце для своїх протеже, ну і таке інше… А завкафедри того не терпить, бо має, у свою чергу, власних протеже… Так що та мусила переглянути свою поведінку. Бачиш? Усе просто. Обійшлося без ножа.
Катруся ніяково кахикає.
— Просто… — з чудернацькою інтонацією вимовляє вона.
На якусь мить западає тиша.
— То яке в мене серце — добре чи зле? — питається Ярка, не так з цікавості, як із бажання перервати незатишну мовчанку.
Сусідка дивиться на неї розгублено.
— Кажу ж тобі, обидва.
— Шизофренія, — скрушно зітхає Ярка. — Я так і знала.
Вона довго дивиться на свічки новобудов та сяйні ріки магістралей між ними.