— Ет-те-те-те… — дорікаючи, немовби, промовляє стара, розвертається тут-таки та блискавично ховається за власною хвірткою.
Ярка усміхається мимоволі. Молочко з грушки, певна річ… А де в нас грушки нічийні ростуть — окрім як у шкільному садочку? Того, що поряд із сільрадою?
Далі чекати, втім, уже немає сенсу. Лишивши чашку і наплічник на приступці, Ярка зводиться і прямує на вулицю. Гарно би востаннє глянути на вежу і лиман… Слід обирати прекрасне — надто ж, як ідеться про останній спогад.
За кілька хвилин вона виходить до урвища коло вежі; внизу тихо шумить верболіз, куйовдяться короткі каламутні хвилі. Далі, ген-ген, де глибше, танцює на синій хвилі біла зграя вітрильних човнів: вітер сьогодні, бодай і уривчастий, але цілком сприяє перегонам. Татко любив човни; Ярка пригадує, розказував: під вітрилом можна іти проти вітру, майже проти вітру, значно гірше, як вітер спить… Тоді це здавалося Ярці дивним, тепер же вона знає — цілковита правда, дарма, що зроду не тримала в руках стерна.
Відгукнувшись мовби на те мовчазне замовляння, вітер дмухає їй в лице, майже одночасно з тим позаду лунає шум мотора. Сюди на машині не проїдеш, хіба на ровері, розмірковує Ярка; муситиме підніматись. І певно ж, тутешні сказали йому куди йти. Вона умовляє себе не показувати виду, однак за хвилю-другу не витримує і таки обертається.
Високий, владний, неприязний — дарма, що не в чорнім костюмі, а у простій полотняній сорочці, а так само виглядає на упиря. На вельможного упиря, примхливо розлюченого потребою вийти на лови о денній порі. Ярка глибоко зітхає, втамовуючи нервовий дрож. Ненависний, звичайно, і все ж таки — незрівнянний.
— Ти не прийшла, коли звали.
— Боялася.
— Правильно.
Спиняється поряд, ліниво позирає на водну гладінь.
— Думала, не знайду?
— Ромко збрехав?
— Аякже.
— Він хоч листа мамі відвіз?
— Відвіз. Усе гаразд.
Ярка дивиться на нього незмигно. Невже — посміхається? Тішиться розмовою?
— Ви не мусили приїздити особисто.
— Тобто?
— Прислали б когось.
Він коротко сміється, обертається до неї, кладе руки на плечі.
— Якби хотів звільнити — то так, не їхав би сам.
Ярка затримує подих. Не звільнити — а що?
— Я сам відправив тебе у відпустку, хіба ні? Час вертатися. Робота стоїть.
Шеф усміхається і віднімає руки. Якимось підлим, зрадливим нервом Ярка шкодує про це, мріючи про новий пекучий доторк.
— Я неправильно зрозуміла?
— Буває.
Господи… жахається вона, боже, невже це правда?
— І ваша вечеря з колишньою дружиною… — її голос зраджує, безпорадно затихаючи. Шеф, однак, позирає здивовано. — Була не для того потрібна, — трохи впевненіше додає Ярка, — аби забезпечити собі алібі?
Франк не відповідає, і Ярка тоне в цьому мовчанні, не здатна навіть вдихнути.
— Я дав тобі шанс, Немирович.
Ярка киває. Вона вдихає, нарешті, але горло її тут-таки стискає нервовий спазм. Іще слово, розуміє вона, і я розридаюся.
— Пістолет… — насилу вичавлює вона, — і далі у вас у бардачку?
Шеф зневажливо чмихає.
— Це зайве.
Він підходить ближче, позираючи Ярці через плече.
— Ти помітила? Тут урвище — а ти просто на крайці. Тобі завжди бракувало обачності.
Ярка нарешті зводить погляд і позирає йому в очі — блакитні, прозорі… в таких безслідно тонуть крижинки. Холодні-холодні прозорі крижинки. Не можна сказати, що цей погляд байдужий, зовсім ні. У ньому якраз плескає втіха… Така втіха, на яку неспроможний навіть хижий звір.
Вона розуміє, що таки плаче. Плаче беззвучно, лише боляче судомить горло і струменіють щоками сльози. Вона справді його любила, цього… цього вбивцю. Цілих п’ять літ… і схоже, любить його і досі.
— Ну годі… — промовляє він. Очевидячки, Ярчина істерика йому неприємна. Вона знає — навряд чи вона зможе втекти. Бо ноги їй, схоже, віднялися. Як віднялася, власне, і воля. І, схоже, він знає про це також.
На щастя, цієї миті з-поза дерев трохи далі, ближче до бескидів, лунає чийсь завзятий голос. І мовець той підходить усе ближче до вежі.
«Як відомо, — гарно, як по писаному, промовляє голос, — на цій території, за свідченням Геродота, було розташовано храм Деметри, чий вогонь було видно навіть з Ольвії… Є також відомості, що саме сюди під час готських війн було перенесено оракул Апполона… Отож, історія пророкування у нашій місцині має дуже глибокі корені…».
Ярка всміхається крізь сльози — якби Нестор подався в археологи, то вже завтра заново відшукав би Трою, а післязавтра, ймовірно, Атлантиду.