Туман розступався перед подорожанами, як річкові води. Обтікав вершників із двох боків і замикався за спиною, приховуючи пройдений шлях. Дерев’яні будиночки з темними вікнами, кам’яні колодязі, крислаті темні дерева випливали з туману й знову ховалися в ньому.
Нарешті Дарт зупинив коня біля великого двоповерхового будинку, складеного з темних колод. Зважаючи на все, це був дім старости. Інші вершники спішилися та підійшли до дверей.
На стукіт ніхто не відгукнувся. Дарт постукав знову. І ще раз.
Після чергової серії ударів за дверима почувся звук — ніби шаркали ногами. Двері прочинили — в обличчя майстрові дихнуло теплом і застояним повітрям.
— Чого треба? — прорипіли з-поза дверей.
— Мені потрібен староста. Можу я поговорити з ним?
— Нема нікого, — почулось у відповідь, і двері хряпнули.
Дарт знову постукав.
— Сказала ж, нікого нема, чого стукати!
— Але ви ж бо є, — відповів майстер.
З того боку довго обмірковували відповідь.
— Старости нема. Ідіть, звідки прийшли.
— І де його чорти носять о такій ранній порі? — непристойно голосно кинув Нел, і з будинку відразу відповіли:
— Звісно де, в копальнях. Де ж йому ще бути.
Майя замислилася. В одному з придорожніх заїздів їм сказали, що видобуток у шахті давно скінчено. Навіщо тоді старості в шахту?
— Що він робить у копальнях, якщо там уже руди не лишилося? — запитала Тара, повторюючи невисловлені думки напарниці. — І чому на вулицях нікого нема?
— Таж ми тут удосвіта, — знизав плечима Нел. — Сплять усі ще.
Майя похитала головою. Тріас не здавався сонним — він здавався покинутим. У передранковій тиші сонного міста завжди відчуваються приховані сили — так кров біжить у жилах героя, коли він спочиває, рух її не зупиняється, спить він, чи ні. Внутрішня енергія ци, що наповнює все живе, відчувається в кожній людині, у кожній живій і неживій істоті — в камінні, у воді, в будинках і колодязях. Місто спить, а ци струменіє, то сповільнюючи, то прискорюючи біг. Але в Тріасі не відчувалося цієї енергії. Тріас не спав, він був мертвим — позбавленим своєї сутності, свого маятника, в рухах якого — життя.
— Погане місце. Як тут взагалі люди живуть? — Нела пересмикнуло.
— Чекати на старосту нема сенсу. Потрібно знайти готель, — Дарт скочив у сідло й рушив, не чекаючи на решту.
— Як він мені набрид! Погляньте-но, які ми круті, ніхто нам не рівня, так, лакеї дрібнота, чоботи почистити, сорочечку випрасувати! — не втримався від зауваження напівдемон, але молодий майстер його вже не чув.
У готелі на загін чекав шокуючий сюрприз. Будинок виявився зовсім порожнім. Жодної людини в обідній залі, порожній шинквас, порожні кімнати, порожні кухня та стайня.
Вони оглянули всі куточки, Нел навіть у вбиральню зазирнув — нікого. По тому вирішено було перевірити сусідні будинки й за кілька годин знову зустрітися в порожньому холі готелю. Крізь сірі хмари прозирнуло тьмяне сонце, розсіяне світло пробігло непривітними вулицями й відразу знову зникло, наче злякалось побаченого.
— Узагалі нікого не зустрів. Порожньо, мов у п’яниці в кишенях, — відзвітував Нел.
— У другому будинку на площі була якась баба. Але вона зі мною розмовляти не схотіла, уявляєте? Вилаяла мене за стукіт останніми словами й прогнала геть. Дуже незручно вийшло. Я здивувалася до глибини душі! Мені, звичайно, теж не варто було так у двері довбати…
— Я зустріла діда. Цілковита руїна. Сказав, що всі інші в шахті. Як завжди, — перервала Майю Тара.
— Як ти змогла його розговорити? — здивувалася чарівниця.
Тара гмикнула:
— Він не встиг сховатися за двері.
Майя воліла не уточнювати, яким саме побитом Тара видобула інформацію з немічного старого. Один вигляд смаглявої, гнучкої, мов кішка, дівчина-воїна, котра ніжно погладжує руків’я катани, міг розговорити кого завгодно.
Три пари очей втупилися на Дарта.
— Нікого, — констатував він, подумки дивуючись із того, що відповідає цим молокососам.
— А де Грей? Знову загубився?
— Та тут я, тут, — зітхнув хлопець із глибокого крісла в найтемнішім кутку. — Навіщо так кричати?
— Вона не кричала! — відразу виступив Нел, якому подобалася роль захисника леді Майї.