Спиною дівчина вловила якийсь рух. Вона сіпнулася вбік, рвучко розвертаючись, і завмерла, немовби зв’язана потоками повітря.
— Будеш так смикатися — рану розтривожиш, — повчально мовив Грей, і теплі струмені ефіру, що стискали тіло Тари, зникли.
— Як ти це робиш? — здивовано запитала дівчина.
Грей посміхнувся:
— О, це страшна таємна магія, що передається в родині пекарів із покоління до покоління. Називається «велике уявне тісто». Страшна річ. Єдиний спосіб порятунку — обмазатися маслом зусібіч.
— Отож-бо ти й такий слизький тип. Просочена маслом спадковість позначається. Чого прокинувся так рано?
— У мене складні стосунки з часом… — почав Грей.
— Авжеж, я пам’ятаю. Піду будити інших.
— Удачі, — відгукнувся хлопець, вдивляючись у нічну пітьму.
Прокидатися в лісі, коли тебе оточує непроникна пітьма — справа не з приємних. Подорожувати в цій глибокій тьмі ще неприємніше. Але коли в дорозі ненадовго запалили смолоскип, стало навпаки гірше. Світло не розганяло темряву, а підкреслювало її, вихоплюючи з пітьми пластівці темного туману, що тьмяно біліли, танцюючи в промені. Майї раз у раз здавалося, що в мокрій завісі виникають дивні, страхітливі тіні й варто простягти руку — доторкнешся до чиєїсь мерзенної, липкої, теплої шкіри. Аби не загубитися в тумані, вони трималися за мотузку. Спочатку Дарт, за ним Майя, Тара, Грей і Нел. Молода чарівниця бачила тільки темний сурдут майстра зі сріблястим гаптуванням і недбало перехоплені стрічкою чорні кучері. Разів зо два Дарт зупинявся, і Майя від несподіванки втикалася носом у м’який оксамит. Щоразу в такі моменти її серце завмирало, а страшні тіні, що танцювали в тумані, забувалися.
На підході до шахти смолоскипи загасили. І вчасно — бо побіля шахти туман густішав і обпадав униз, до землі. Спочатку вони брели в ньому по груди, далі потік ніби обмілів по коліна. Завіса стала настільки щільною, що здавалося, ніби вони брели річкою з потужною течією. І течія несла вперед, углиб шахти.
Шахту, як і раніше, не охороняли. Дартові це здалося кепським знаком: його команду тут або не брали до уваги, або не сприймали серйозно — й ще невідомо, що кривдніше.
Дорогою до першої печери загонові не зустрілося жодної живої душі.
Коли вони опинились у шахті, Майя нарешті змогла відхекатися. Спуск був важким — інші взяли швидкий темп, і дівчина ледь устигала за ними.
До них долинули приглушені голоси з другої печери. Дарт наказав Тарі з Греєм залишитися біля проходу — на випадок, якщо городяни згори вирішать приєднатися до тих, хто розмовляв унизу.
Дарт визирнув у отвір і оглянув виступ. Його теж ніхто не охороняв. Туман, мов розумна істота, рівним потоком спускався сходами. Троє, перебираючись по-пластунськи, підповзли до краєчку урвища.
У Майї запаморочилася голова. Від виступу до дна печери було метрів п’ятнадцять — зависоко для дівчини з акрофобією.
Унизу діялося щось дивне. На кам’яній підлозі печери було намальоване велике біле коло із символами стихій. На місці, де мав бути символ Хуан-ді, підносилася купа землі. Її вочевидь натягали згори — земля здавалася вологою і м’якою.
Туман збирався до центру кола та осідав біля п’яти постатей у кольорових плащах — за кольорами стихій. Зважаючи на все, ці п’ятеро стали в коло з власної волі. Двох Майя впізнала — це були Роміл Сезаріус і Таміко Моті — двоє зниклих джун-вей. Швидше за все, інші двоє теж були тут. П’ятий, зважаючи на сутулу, кряжисту постать — шахтар. Ось що значила фраза «візьму одного з ваших»! Майя обернулася, щоб поділитися відкриттям із Дартом, але той напружено дивився вниз, ніби намагався щось зрозуміти або згадати.
У печері дедалі теплішало. Останні згустки туману зібралися біля ніг п’ятьох у колі. Тої ж миті магічна печатка запалала червонястими барвами.
Молодий майстер до болю в очах вдивлявся в те, що відбувалося внизу. Змучена пам’ять здалася — завіса між сьогоденням і дитинством Дарта почала поволі опускатися, викликаючи болісні картини з минулого.
Дартові — чотири роки. Він — середній син наймогутнішого придворного мага Італонії, його родина живе у величезному палаццо на березі моря, але останнім часом Дарт рідко бачить батька. Усі знають — імператор тяжко хворий і завтра полишить цей світ. Юному принцові, спадкоємцеві престолу, вісім років — він не впорається з тягарем правління самостійно. Двір гуде — хто ж стане опікуном юного імператора й фактичним правителем Італонії? Головних претендентів двоє — Оттавіо Велоні, батько Дарта, або Патриціо Лена — герцог Серванто, двоюрідний брат імператора. Палацові інтриги, підступи ворогів і віроломство друзів змушують батька дедалі більше часу проводити на службі, вишукуючи способи захистити сім’ю та усталити власне становище при дворі. Але навіть удома Оттавіо Велоні майже увесь час проводить у бібліотеці, вивчаючи стародавні фоліанти й сувої.