— Леді Майє! Де в нього потилиця?
— Ззаду, природно! — озвався натомість Дарт. Дивлячись на отвір у стіні, Дарт зрозумів, куди він веде. Сам того не знаючи, елементал пробив їм шлях до свого найвразливішого місця.
— Дерево! — крикнув Дарт у спину Нелу. Зараз вони розуміли один одного з півслова. Нел озирнувся. Майстер помітив неподалік уламок дерев’яного візка, підхопив його носком чобота й кинув Нелу.
Напівдемон спіймав зброю та гайнув нагору.
Секунди за дві руда чуприна промайнула в проході за спиною в елементала. Нел бачив червону мерехтливу крапку, назви якої так і не запам’ятав, просто перед собою. З голосним криком хлопець кинувся вперед, стискаючи в руках дерев’яний уламок. Ціпок увійшов у тіло духа так само легко, як у звичайну м’яку землю. Червоний спалах опромінив печеру, елементал завмер і більше не ворушився.
Грудки землі під ногами в Нела почали роз’їжджатись, і хлопець кинувся вперед, до своєї команди.
Дарт обережно підняв Майю на руки.
— Ну, ти крутий, — схвально кинула Тара, ляскаючи Нела по плечі.
— Якщо ви не помітили, я ще й досі тримаю стелю. І мені це неабияк набридло, — почулося згори.
Восьмий день, місяць малого достатку
У зворотній шлях вирушили на світанку. Минулий день Майя та Грей витратили на зцілення ран потерпілих у шахті, Дарт провів день зі старостою, а Нел і Тара допомагали жителям забивати вхід у шахту, відновлювали пошкоджений поверх у готелі та збирали візок для транспортування Кісімото.
Ніхто з мешканців Тріаса не пам’ятав подій останніх днів аж до появи елементала в шахті. Спогади зниклих джун-вей закінчувалися розмовою Кісімото із сото Андроніусом. Що вони робили останнього тижня й де були увесь цей час — сказати вони не могли. Із причин, яких Майя так і не зрозуміла, четверо джун-вей вирішили затриматися в Тріасі. Можливо, сподівалися, що пам’ять повернеться до них у тих самих місцях, де зникла? Відповіді Майя не знала. Сам Кісімото так і не опритомнів. Шеїчі повідомив, що дато Гай вимагає якнайшвидше доставити хлопця в Ормрон.
Туман зник. Майя з тугою поглядала на бляклі поля й сіре небо над головою. Після бою майстер Дарт на руках доніс її до готелю — але всі ці події Майя пам’ятала не зовсім виразно. Напевно, чимось скривдила його або розчарувала — мабуть, у його плани не входило ставати нянькою для безпорадної джун-вей. За вчорашній день він не озвався до неї навіть словом. І Майя сумнівалася, що найближчим часом озветься.
Кісімото лежав на солом’яній підстилці. Майя дбайливо витирала вкрите краплями поту чоло та-вея. Насправді вона б охоче поступилася цим обов’язком Тарі, щоб мати можливість їхати верхи поруч із Дартом, але той був далеко попереду, ніби намагався триматися якнайдалі від інших.
Уперше за увесь час навчання в гакко Дарт почувався таким розгубленим. Його п’ятірка впоралася з елементалом — хіба це не привід для гордощів? Але це була його п’ятірка. Не він сам!
Майя врятувала його, Тара боролася з духом майже сам-на-сам, Нел знищив елементала, а про Грея й говорити не варто — якби не феноменальні здібності хлопця, на дні шахти лежало б п’ять тіл.
Вони впоралися. Тільки звідки в нього відчуття, що він програв?
Якби не допомога цих чотирьох, його б зараз тут не було. Вони допомогли йому — і в цьому була головна проблема. Дарт не мав права розраховувати на допомогу! Він був зобов’язаний упоратися з усім цим самотужки. Й не впорався.
Не впорався, так само, як тоді, дев’ять років тому.
— Велика сило… Ніхто… Ніхто не впорається… Віддай їй… Візьми в неї… Вона дасть велику силу! — долинуло до вух Дарта.
Він озирнувся. Кісімото підвівся на матраці й дивився просто в очі майстрові. Дарту здалося, що в чорних очах та-вея грають червоні відблиски.
Кісімото впав на спину й замовк, а перед очима в Дарта знову виникло дивовижно гарне обличчя жінки з гранатовими очима.
Розділ II
Минулі гріхи
Одинадцятий день, місяць білої роси
Тара перестала бачити світло. Світ навколо поглинула пітьма — безпросвітна пітьма без початку й кінця. «Виходить, ось що відчувають люди, вмираючи?» — майнуло в її думках, і свідомість немовби розділилася. Одна частина кричала, благала й просила: «Жити! Я хочу жити! Мені лише чотирнадцять — як же мої мрії, як Реана? Усе не може скінчитися так!» Інша частина пам’ятала про пережитий біль, коли здавалося, що тіло рвуть навпіл, викручуючи жили. «Смерть — це спокій, — шепотіла ця половина. — Не буде більше болю, страждань і прикростей. Тільки спокій. Хіба ти не хочеш спокою? Ти ж так стомилася…»