— Ходімо, Таро. Вразимо їх усіх!
Дівчата подалися в залу телепортації.
Синсвальд зустрів хлопців холодним вітром і дощем. Гай і Нел ще й досі очманіло витріщалися на нове Тарине вбрання. Тільки Дарт був, як завжди, мовчазний і зосереджений.
У місті панувала осінь. Але не тепла осінь, з м’яким сонцем і золотим листям, як у Ормроні, а осінь холодна й похмура. Дрібний дощ немовби висів у повітрі — падучі краплі ледь відчувалися, але шкіра намокала миттєво.
Заїзд розташовувався на сусідній із храмом вулиці. Там узяли коней, і почалася стомлива подорож далі, на північ.
Цілу дорогу до Бодіна Майя добрим словом згадувала маму. На дні рюкзака дівчатка виявили дві непромокальні накидки, тому Тара й Майя в дорозі почувалися набагато краще за інших членів команди. Мокрий крижаний вітер постійно бив у обличчя струменями дощу. Промокло все — рюкзаки, речі, люди й коні. Тільки старовинний фоліант, захищений магічним закляттям, у теплі й затишку їхав на спині в молодого майстра.
Грей запропонував створити над хлопцями магічне поле для захисту від дощу, але Дарт заборонив. До пояснень заборони та-вей не принизився, тому Майї довелося заспокоювати розлюченого Нела оповіддю про те, яким чином будь-які магічні маніпуляції притягують усіляку погань і недобрих людей.
Під час поїздки Майя згадувала дорогу до Тріаса майже з ностальгією — там було вогко, але хоча б дощ не стояв стіною.
Річку Ертин довелося переходити вбрід, після чого навіть Дарт погодився зупинитися на кілька годин у першому ж готелі. Але в невеличкому селі Гиславі не виявилося й цього — на превелику силу Майї вдалося вмовити сільського старосту хоча б дозволити дітям помитися й просушити одяг у його будинку. Втім, дівчина не без підстав припускала, що головну роль все-таки зіграли золоті монети, запропоновані Дартом як основний засіб переконання.
Шостий день, місяць білої роси
До Бодіна добулися рано-вранці. Темні стіни міста здіймалися серед жовто-коричневого пустища, мов гірський ланцюг. Десять високих круглих веж націлилися в небо. Зубці на стінах робили місто схожим на ощирену пащеку величезного звіра. Широкий рів, заповнений водою, відокремлював місто від полів із пожовклою травою. Кам’яний міст перетинав штучну річку лише наполовину — друга частина мосту, що вела до воріт, була піднята.
— Міст опустять на початку години дракона, — пояснила Майя своїм супутникам.
Справді, за годину у вранішньому повітрі почувся голос дзвонів і гучне рипіння — дерев’яний міст повільно опустився, ворота відчинилися.
Четверо вартових провели подорожан важкими поглядами.
— У них що, війна? — поцікавився Нел.
— Тут же найбільша бібліотека магічних сувоїв, сам подумай, яку кількість заклинань, замовлянь, печаток і артефактів тут зберігають. Чимало імператорів, королів, князів і князьків горло один одному ладні перегризти за десяту частку цього багатства — тому ж то Бодін так ретельно охороняють.
— А хіба все, що тут зберігається, не вважається суспільним надбанням? — подала голос Тара.
— Вважається. На папері. Насправді це означає: якщо ти не випускник однієї з магічних шкіл і в тебе нема рекомендацій від інших магів — тобі не світить потрапити в Бодінську бібліотеку й навіть краєм ока глянути на сувої.
Бібліотека розташовувалась у центрі міста, будинок оточували висока стіна й кілька магічних щитів. Ворота були гостинно відчинені, що ніяк не в’язалося з величезною кількістю заклинань у повітрі.
— Зброю вам доведеться здати, — почулося звідкілясь збоку. Зі сторожки визирнув довгоносий стражник у шапці-вушанці.
— А назад ми потім її отримаємо? — примружилась Тара. Пропозиція охоронця не викликало в неї ентузіазму. Напевно, тому, що це не було пропозицією.
— Ображаєте, молода леді. Отримаєте неодмінно. Це ж Бодінська бібліотека, тут ніколи нічого не пропадає. Тільки з’являється, — стражник захихотів.
Учні здали зброю, пройшли через сад, який оточував бібліотеку; кістяки безлистих дерев нагадали Майї мерців. Якби не зелені ялини та кедри з густими, кучерявими кронами, сад більше нагадував цвинтар. «Утім, цвинтар — теж до певної міри місце для відпочинку», — нагадала собі дівчина.
У бібліотеці було тепло, хоч і сутінно; скрізь горіли свічки, тому здавалося, що вже пізній вечір. У дверях новоприбулих зустрів розпорядник і провів на третій поверх — там їх передали на руки іншому розпорядникові, котрий довів п’ятірку до кабінету головного зберігача бібліотеки та завмер біля дверей. У кабінет запросили тільки Дарта.