Тридцять років тому грандмайстер Гай носив титул та-вей. У нього було четверо підлеглих.
Два брати — Алан і Еван із талантом до магії землі, кочівник Шеїчі, котрий володів магією бедуїнів, і Ламія — дуже сильна чарівниця із древнього роду.
Їхня команда вважалася однією з найсильніших в Ормроні. Учням часто доручали завдання, з якими не кожен сото впорався б.
На одному з таких завдань вони зіштовхнулися із супротивником, якого здолати були неспроможні. Всі п’ятеро врятувалися тільки завдяки Ламії, однак чарівниця використала стільки сили стихій за один раз, що досягла межі. Навіть нині Гаєві було важко уявити, яке це — назавжди позбутися магії. Особливо для дівчинки, яку ставили за приклад усім і кожному. Для дівчинки, яка володіла магією вогню так, що навіть дато завмирали в замилуванні. Для дівчинки, яка росла з думкою: «Я — найкраща!»
Тоді решта членів команди припустилися дуже серйозної помилки — залишили Ламію наодинці з її горем. Кожен із них відчував свою провину перед нею — адже якби їй не довелося їх рятувати, з Ламією все було б гаразд.
Дотепер Гай катувався думкою — що було б, якби вони тоді не залишили її саму? Змогли б втримати від кроку, який навіки розвів їх і розкидав по різні боки?
Але коли хлопці зрозуміли безвідповідальність своєї поведінки, було вже пізно. Ламія відгородилася від усіх непроникною стіною, її опанувала єдина думка: «Я мушу повернути собі магічні здібності!» Чарівниця поринула в прадавні книги, у забуту магію та ритуали настільки старожитні, що навіть згадку про них знайти було складно. І Ламія знайшла спосіб.
Гай замовк. Діти, тамуючи подих, чекали на продовження.
— Який спосіб? — не витримав Нел.
— Те, що я скажу вам зараз, ніколи не повинне вийти за стіни цього кабінету. Я сподіваюся, що ніхто з вас не дасть цьому ходу, не вишукуватиме подробиць ритуалу, про який ітиметься. Я не дарма вірю вам?
Він важким поглядом обвів учнів. Тара застигла біля дверей, немов статуя зі шляхетного коричневого дерева. Медяні очі стемніли до чорноти. Майя — бліда, неприродно пряма, неначе туго натягнута тятива лука, не зводила погляду з грандмайстра. Нел був не схожий на самого себе — звичайна активність залишила його, й лише в очах палахкотіли відблиски полум’я. Тишу, яка запала в кабінеті, порушував тільки мірний стукіт дерев’яних кульок у руці Грея.
— Стихія — це сила, зовсім далека людині. Вона дуже далека від нас, від людей. Далі, ніж боги, ніж зорі на небі. Безодня між нами непереборна, перейти її нікому не дано. У одвічних стихій немає розуму, вони не знають почуттів, не розуміють і не пам’ятають. Вони — інші, не такі, як ми. Але є спосіб об’єднати силу стихії та людини. І єдине, що залишиться від неї, колишньої, — це тіло. Стихія висмокче розум мага, змінить його безповоротно. Залишаться тільки найпростіші почуття — ненависть, жага, лють. Як примара, блукатиме він світом, позбавлений душі й розуму. Але сила його не знатиме меж…
Гай стомлено провів рукою по обличчю. Голос його звучав глухо й стомлено.
— Ламія відшукала спосіб повернути собі магію. А ми вчотирьох спробували її втримати. Алан і Еван загинули того дня. Моторошне закляття перетворило Шеїчі на незгасний смолоскип. Боги великі, як це — безупинно згоряти в полум’ї свого ж тіла! Тільки я залишився живим і здоровим. Чи було на світі для мене гірше покарання? Жити з цим щодня до смертного порогу!
Гай замовк, начебто знову переживаючи ті болісні дні. Картини минулого одна за одною поставали перед очами грандмайстра. Час не залікував цієї рани — лише припорошив її попелом прожитих літ. Кинута мимохіть фраза, випадковий погляд на картину в кабінеті — і ніби порив вітру здіймав у повітря пластівці попелу, оголюючи незагойну виразку, свіжу, як і першого дня.