Дівчина міцно стисла руку Нела у своїх долонях.
— Я вірю в тебе, але важливо, щоб ти сам у себе вірив. Чи не байдуже, що думають інші — доти, поки ти сам будеш впевнений у тім, що ти сильніший за печатку — ти будеш сильнішим. Ніхто з нас трьох не бачить у тобі демона. І Дарт не бачить. І Шеїчі, й Гай — то що тобі до інших? Ми визнаємо в тобі людину, то що заважає визнати її тобі самому? Я в тебе вірю, Неле.
Майя підбадьорливо посміхнулася. Нел міцно стис її руку у відповідь, а за мить міцно обійняв чарівницю.
— Агов, голуб’ята! Час іти, — гукнула Тара підводячись.
Нел і Майя сахнулися одне від одного, ніяково посміхаючись. Похід продовжився.
На п’яту годину подорожі вони опинилися у величезній печері. Тонкий природний міст перекинувся через похмуру порожнечу темного провалу. Прожилки шичжи опускалися трохи нижче виступу, на якому стояла команда, — далі панувала пітьма. Нел підняв із землі камінь, маючи намір кинути його вниз, щоб перевірити глибину печери. Грей ледь устиг перехопити його руку.
— Якщо там унизу хтось або щось є, його краще не будити, — зітхнув чарівник.
Тара обережно підійшла до краю й зазирнула в безодню.
— Нічого не видно, — констатувала вона. — До речі, місток не здається міцним.
Міст і справді був схожий на тоненький сталагміт, що ріс не вгору, а вбік. Червона доріжка вела на невеличкий виступ, який насилу можна було розгледіти в тьмяному світлі шичжи. Кам’яний острів немовби висів у повітрі — його підніжжя теж губилося в темряві.
— Логічніше йти по одному, перев’язавшись мотузкою. Коли що — витягнемо.
— А якщо не витягнемо, буде кому плакати, — філософськи докинув Грей.
Першим відправили Нела. Він обережно ступав кам’яним містком, щоразу внутрішньо завмираючи, коли нога торкалася до нерівної поверхні сталагміта.
Міст витримав. Він витримав і Майю, і наступного за нею Грея.
Прийшла Тарина черга.
Дівчина обережно рухалася вперед. Троє джун-вей напружено стежили за гнучкою постаттю. Майя на мить відірвала погляд від подруги й завмерла.
Чорна, довга тінь повільно розверталася праворуч, за Тарою. Плавне ковзання незліченних кілець довгого тіла заворожувало. Величезна голова з яскраво-червоним волоссям заслонила світло за дівчиною. Здавалося, начебто за спиною в Тари згустилася пітьма, від якої в різні боки розходяться криваві щупальця.
Тепер це помітили й інші. Тара втупилася на їхні спотворені обличчя.
— Ви ж не хочете сказати, що за моєю спиною… — тихо прошепотіла вона.
— Рухайся далі. Повільно. І не обертайся! — наказав Грей.
Намагаючись не робити зайвих рухів і не дихати, Тара дійшла до виступу. Другий сталагмітовий міст вів від нього до протилежної стіни печери. Як тільки нога Тари доторкнулася до рубінової поверхні, демон із тілом змії розплющив жовті очі з повздовжніми зіницями.
— А тепер що? — тихо поцікавилася Тара в Грея.
— А тепер біжімо! — прокричав він, повертаючись до другого мосту.
Майя бігла останньою. Кам’яна нитка тремтіла під ногами й дівчині здавалося, що вона чує рипіння каменю, який натужно стогне від непосильної ваги. Останньої миті сталагміт не витримав. Доріжка розсипалася просто під ногами в чарівниці.
Майя полетіла вниз.
Тара ледь устигла схопити подругу за руку. Демон наближався — величезне змієвидне тіло нечутно розсікало повітря. Голова зникла, але з темряви піднімалися дедалі нові кільця — було страшно уявити яке завдовжки тіло цієї істоти насправді!
Нел схопив Майю за другу руку. Їм вдалося витягти дівчину за мить до того, як смердюча червона пащека зімкнулася там, де щойно була Майя. Діти вбігли в прохід і помчали далі, зовсім не думаючи про те, хто може їх почути.
Схоже, переслідування не було. Вузький прохід вивів захеканих джун-вей у невелику круглу печеру. Майя притулилася спиною до сталагміта у центрі, важко дихаючи, сповзла на землю. Пробіжка непросто їй далася. Дівчина примудрилась напоротися плечем на сталактит, забите місце горіло вогнем. Якби вона була десь в іншому місці, давно б уже вимовила лікувальне заклинання та зняла біль, але пам’ятаючи про слова Грея, не ризикнула скористатися магією. «Як же живуть прості люди, не чарівники?» — з жахом подумала Майя, переводячи подих.
— Далеко ще? — поцікавилася в Грея Тара. Вона не здавалася втомленою чи виснаженою, ніби пробіглася вранішньою росою на власне задоволення, а не мчала стрімголов тісним проходом, намагаючись не оглядатися.
— Майже прийшли.