Дарт не поворухнувся. Тільки різкіше позначилася складка біля рота. Він не хотів навіть подумки повертатися до того, що сталось, і не хотів згадувати той день. Увесь цей час молодий майстер був упевнений, що Тара загинула. І ця смерть, немовби риска, що навіки відокремила його від минулого, стала точкою відліку, від якої не можна повернути назад.
— Трагедія — це коли дівчисько, щоб врятувати бовдура, до якого воно небайдуже, досягає межі та втрачає магію, — тоном обвинувача продовжив Гай. — Назавжди. Але знаєш, що найжахливіше? Ці діти такої долі не хотіли. Вони не обирали її для себе — це ти поставив їх перед таким вибором. Вони за твій вибір розплачуються, розумієш?
Укриті зморшками щоки грандмайстра розпашіли, в очах палахкотіли блискавки, сиві кошлаті брови зійшлися в одну лінію на чолі. Нетямлячись, майстер звалився в крісло й обхопив голову руками.
— А я, старий дурило, думав, що вони тобі чимось допоможуть. Думав, ти в них чогось навчишся…
Дарт сіпнувся, наче від ляпасу.
— Що, не подобається? Ну, звісно, малолітній геній у таких само дітей, як і він, вчитися буде! Так де це бачено! Я так помилився в тобі, хлопче… Чим ти зараз відрізняєшся від герцога Серванто?
— Не смійте порівнювати мене з ним! — вигукнув Дарт. Бліда шкіра порожевіла від гніву.
— Смію і буду. У нього теж була мета — захопити ітилонський престол. І заплатив він за це не своїм життям, а чужими. Життями твоїх близьких. За тебе теж інші розплачуються.
— Я ні про що їх не просив! — уперто заперечив молодий майстер.
— О, так, не просив. Просто вони не такі бездушні тварюки, як ти. Для цих дітей існують в житті речі, важливіші за їхнє самолюбство. Ці по головах до мети не йтимуть. А я, старий дурень… У давнину племена в жертву вулканам дівчат приносили. Зв’язували та кидали в самісіньке пекло. Ось і я цих дітей — так само. Про що я думав, великі боги! Як я раніше в тобі цього не розгледів! Досі я гадав, що бачив обличчя зла. Думав — у нього багряні очі та східні вилиці. Ні, все не так. Через Ламію загинула моя перша команда. Вона прирекла їх на смерть — але вона вже була божевільна тоді. А ти? Ти ж бо все розумієш і все одно робиш те саме!
— Вони всі живі. Нічого з твоїми джун-вей не сталося.
Грандмайстер підняв Дарта з ліжка, в кулаках стискаючи накрохмалений комір лікарняної сорочки.
— Коли до тебе повернеться крихта магії, поглянь на Грея із закляттям виявлення. Багато цікавого для себе побачиш! І Майя сюди незабаром прийде. Ти в очі їй подивися, а потім повтори мені в обличчя, що з нею нічого не трапилося!
Дато пожбурив учня на ліжко й відійшов на безпечну відстань, щоб не прибити нещасного.
— Який біс мене спокусив? Про що я думав, коли записував до тебе в команду цю дівчинку? Я ж знав, як вона до тебе ставиться. Але думав — дитячі примхи, справою займатиметься — вся ця романтика з голови вивітриться. На майбутнє мені урок! Дехто й у чотирнадцять почуває так, як мені на шостому десятку не снилося. Але мені з цим далі жити. Моя помилка — мені й розплачуватися. Ти мені скажи, як ти сам далі житимеш? Чи, думаєш, після злиття зі стихією почуття провини вивітриться, згорить у полум’ї? Якби так було — Ламія тобою не зацікавилася б. Тягне її до Ормрона. Провина її до Шеїчі тягне. Час її не вилікував — він нікого з нас не вилікував. Думаєш, тебе вилікує? Життя довге, учню. І з досягненням поставленої мети воно не закінчується. Хочеш піти в стихію — іди. От як одужаєш — іди. Тільки подумай: помстишся, знищиш герцога, та хоч усю сім’ю його до п’ятого коліна — що потім? Озирнешся назад, щоб подивитися, скільки життів ти скалічив? Чи так і будеш до кінця днів від минулого втікати?
Гай замовк. Повітря із хрипінням виривалося з могутніх грудей.
Закінчилися заняття в корпусі землі. На осінні вулиці висипали маленькі нітто-хей. Повітря наповнилося веселими, дзвінкими голосами.
— Я казав, що ти мій найкращий учень, найталановитіший, найрозумніший. Я помилявся. Розуму в тобі багато — мудрості ні на гріш. Сили багато, а щиросердності — ні на мізинець. Навчився ти багато чого, а найголовнішого так і не вивчив, не зрозумів. І мені тебе цього навчити над силу.
Із цими словами Гай вийшов із кімнати, залишаючи й цього свого учня наодинці з думками.
Десятий день, місяць осіннього рівнодення
Майя сама не розуміла, чому ноги понесли її в храм Тахінії. Зазвичай дівчина обходила його стороною, щоб зайвий раз не зустрічатися з Інжерою. Але зараз Майї просто необхідно було поговорити з кимось, хто не буде брехливо переконувати її, що все залагодиться, не буде дивитися на неї зі співчуттям, від якого стає тільки гірше.