Інжера міцно обійняла сестру.
— Яка ж це все дурість. Я так на тебе лютилася, що навіть якось підклала жабу тобі в портфель.
— То це була ти? Великі боги, як я тоді налякалася! Вона ж могла там задихнутись або вистрибнути на дорогу — її б розчавили. Ну, знаєш, це було підло!
— Я старалася, — посміхнулась Інжера.
— Зате я разів зо два поливала твоє ліжко водою з вази для квітів. А ще закопала в саду твій підручник з магічної трансформації, — не лишилася в боргу і Майя.
— Чорт, а я його дотепер шукаю! Слухай, яка ж усе це дурня, які дрібниці! Ти — то ще нічого, але ж я — здоровенна дурепа!
— Та чого вже там… Я теж гарна. Ти вже пробач мене, гаразд? Для мене це важливо, особливо зараз.
— Майє, маленька моя дурненька Майє, — Інжера ще міцніше обійняла сестру. — Як же так усе вийшло, сестричко?
— Ти ж сама сказала, що я дурненька. Отож, і вийшло. Але я не жалкую, справді не жалкую. Якби зараз опинилася на тім самім місці — знову б усе так зробила.
Сестри довго сиділи, обіймаючись, перед золотою статуєю покровительки жіночого начала.
Речі було зібрано. Перепустка, підписана грандмайстром, лежала в кишені куртки. Майя стояла перед дверима в палату Дарта, набираючись духу.
«Хоч би він спав!» — думала дівчина, нерішуче відчиняючи двері.
На Ормрон спустилася ніч. Сріблясті місячні промені окреслювали на підлозі віконну раму. У палаті панувала тиша. Тільки ледь чутно шелестіло опале листя за вікном.
Майя зробила кілька кроків і завмерла в смузі сріблястого світла. Довге волосся дівчини струменіло по плечах лавиною розплавленої платини. У місячному сяйві її шкіра здавалася алебастровою, та й сама Майя — тонка, граціозна, мініатюрна — була більше схожа на витончену порцелянову фігурку, ніж на живу людину.
— Навіщо?
Холодний голос майстра сколихнув тишу і, мов хвилі від кинутого у став каменя, заповнив усю кімнату.
— Що? — перепитала Майя, відступаючи до вікна. Поступово очі дівчини звикли до темряви, й вона змогла розгледіти Дарта. Хлопець сидів на ліжку, спираючись спиною на стіну. Схоже, не так давно намагався встати.
— Усе навіщо! — Дарт роздратовано пересмикнув плечима й скривився. Підборіддя ще боліло.
— Я не знаю, якої відповіді ви від мене чекаєте, — щиро зізналася Майя, сідаючи на підвіконня.
Майстер стомлено потер перенісся. Його дратувало це дівчисько. З найпершого дня, як він її побачив, Майя тільки те й робила, що дратувала його. Вона вічно посміхалася. Широко й радісно, коли Грей укотре підколював Нела, або ніяково — коли не могла встати в печерах Тріаса. Посміхалася, коли їй було весело й коли було сумно — теж. Дарт не розумів її. Вона здавалася йому істотою з іншого світу. Майстра дратувало те, як вона на нього дивиться, й ті почуття, які з’являються в нього при цьому. Щоразу коли він бачив, як Нел допомагає їй сісти в сідло, як Грей запопадливо подає їй куртку, Дарт губився. Він не міг зрозуміти, звідки виникає це щемке, неприємне почуття, таке схоже на заздрощі…
— Ти хотіла стати бойовим магом. Чому ти так легко відмовилася від цього?
Майя замислилася. Відповідь «тому, що я тебе люблю» була зовсім недоречною, хоч і правдивою.
— Я б не сказала, що це легко, — дівчина замислено накрутила пасмо сріблистого волосся на палець. — Просто на той момент це здавалося мені правильним.
— А зараз?
— І нині здається. Напевно, я просто не така цілеспрямована, як ти, — Майя знову перейшла з майстром на «ти». — Є речі, важливіші за цю саму «мету».
— І що ж це за речі?
«Він що — вирішив витягнути з мене зізнання в коханні?» — подумки здивувалася дівчина.
— Це люди, які тобі дорогі. Твої близькі, друзі. Я не хотіла, щоб через мене постраждали інші. На одній чаші терезів була моя мета — бойова магія, повага членів моєї родини, мої власні честолюбні задуми. А на іншій — люди, яким я дорога і які мені дорогі. Я зробила свій вибір. Я знаю, що якби вчинила інакше — вони б зрозуміли мене, але тоді я сама себе не зрозуміла б.
Майя провела пальцем по склу, збираючи думки докупи.
— Мабуть, це нерозумно звучить, але мені здається, що ніхто не хоче бути самотнім. Іноді люди віддаляються від інших, бо їм здається, що так вони будуть у безпеці. Що тоді ніхто не зможе завдати їм болю, скривдити чи обдурити. Вони будують між собою та всіма навколо стіну — але ж від цього інші люди не зникають. Те, що людина перестає відчувати щось стосовно них, не означає, що й інші до неї нічого не відчувають. Вона не відповідає за ці почуття й не винна у тім, що вони виникають… Але заперечувати їх теж не можна.