— Отже, ти просто принесла себе в жертву? Як це мило, — посміхнувся майстер.
— Ні. Я б не зробила цього, якби не хотіла. Моє життя ж не скінчилося там, у печерах Ахашши. Я ще й досі жива, навіть здорова. А мету я завжди можу знайти нову. Це як лабіринт. Ти вибираєш, у який бік повернути, й перед тобою відкривається нова дорога. Вона не схожа на колишню, але це не значить, що вона гірша.
— Нова дорога? Це ти так називаєш життя без магії? Який оптимізм!
— Тисячі людей живуть так. Якщо вони можуть — виходить, і я зможу. Врешті-решт, багатьом людям випадає набагато гірше. Війна віднімає в них дім. Розбійники віднімають їжу, вбивають близьких…
Майя злякалася, що мимоволі могла нагадати Дартові про його сім’ю, і замовкла.
— Убивають близьких. Що ти можеш знати про це! — необережні слова дівчин ніби прорвали завісу, яка оточувала майстра. — Мені було чотири, коли люди герцога Серванто прийшли в наш дім. Вони вбивали всіх, хто зустрівся на шляху. Моя мати прибігла в дитячу — вони догнали її там. Вона тільки встигла штовхнути мене в таємний хід і взяла на руки сестру, коли ці виродки вдерлися до кімнати. Двері замкнулися сам по собі, я залишився у вузькому кам’яному переході, а за стіною вбивали моїх братів, сестер і батьків. Я втік. Утік, рятуючи свою шкуру! Хто може звинувачувати мене в тому, що я хочу знищити Серванто?! — голос у Дарта зірвався. Він підняв голову.
Місячне світло вихопило вологу доріжку на обличчі в Майї.
«Знову. Ну якого чорта в її присутності я починаю ляпати язиком, неначе малолітнє щеня!» — подумав Дарт, а вголос брутально промовив:
— Тільки не треба ридань!
— Я не ридаю, — схлипнула дівчина. — Просто це все неправильно. Так не повинно бути.
— Ласкаво просимо в дорослий світ. Так уже живуть за стінами. Якщо ти зібралася туди, гадаю, тобі варто про це знати.
— Зло породжує зло. Це ніби коло елементів. Хтось робить боляче тобі, ти робиш боляче іншому, він передає цей біль далі…
— Ні, — перебив Дарт. — Усе скінчиться на герцогові Серванто.
— Ні, не скінчиться. У нього немає сина? Чи онуків? Немає близьких? Навіть якщо ця людина дійсно справжній диявол, це не означає, що ніхто його не любить, що він нікому не дорогий. Це нескінченне коло. І ти не хочеш його розірвати.
Дарт від обурення втратив мову. «Та за кого вона себе має! Хто вона така, щоб учити мене що правильно, а що ні!»
— Ти можеш убити його, але це не виправить того зла, яке він заподіяв тобі! — вигукнула Майя.
— Цього взагалі не можна виправити.
Як оком змигнути Майя опинилася біля Дарта й схопила його за руку.
— Можна. Але тільки не так! Ця людина зруйнувала твоє життя, але замість того щоб будувати нове, ти блукаєш руїнами, втоптуючи дещо вціліле в пилюгу. Ти сам убиваєш себе — закінчуєш те, чого він не встиг. Хіба ти не бачиш?
Майя міцно стискала долоню майстра. Величезні фіалкові очі були широко розплющені, мовби намагалися зазирнути в глибокий вир Дартової душі й побачити там щось — тільки що?
Від дівчини ледь чутно пахло лавандою. Хлопець спробував вирвати руку з тендітних пальців, але його тіло ніби перестало йому коритися.
— Живи щасливо. Будь щасливим. Учися, працюй, проживай кожен день із посмішкою. Ти сильний, розумний і далекоглядний чарівник, рано чи пізно твоє ім’я зазвучить за межами Ормрона й долетить до вух герцога Серванто. Він знатиме, що ти не просто вижив — ти живеш! Він знатиме, що не зламав тебе, не знищив твій рід, хоч як не намагався. Невже ти думаєш, що твій батько хотів би, щоб ти обрав для себе шлях стихії? Невже твої батьки зраділи б, якби знали, що все своє життя ти витратив на помсту?
Майя говорила дедалі тихіше, поки її голос не стих остаточно. Миттєве поривання вляглося, й дівчина усвідомила, що сидить на лікарняному ліжку біля майстра і міцно тримає його за руку.
«Великі боги, що він про мене подумає!»
Навіть у місячному світлі складно було не помітити, як наливаються червоним щоки чарівниці.
Але Дарт цього не бачив. Слова Майї, чи її дивовижно гарні очі, а чи теплі пальці — може навіть, і все разом ніби освітили в душі хлопця ті куточки, про існування яких він і не підозрював. Дарт почувався розладнаним інструментом, у якому одночасно вийшли з ладу всі струни. Йому потрібен був час.
— Тебе не можна випускати за стіни, — хрипко промовив він, відкашлявся й продовжив уже звичайним голосом: — Як можна в наш час бути такою наївною? Ти там сама більше доби не проживеш.
— Не така вже я наївна, — образилася Майя. — Я принаймні не думаю, що заклятий ворог мого вчителя вирішить раптом допомогти мені в досягненні мети.