Дарт відразу відсмикнув руку. Холодне повітря доторкнулося до зігрітої теплом пальців дівчини шкіри, й вона неприємно занила.
— Гострий язичок там теж не допоможе, — кинув майстер. — Залишайся в Ормроні.
— А ви залишитеся? — тихо прошепотіла Майя. Від хвилювання затремтіли пальці.
— Я залишуся, — несподівано й для самого себе промовив молодий майстер. І відразу поквапливо додав: — На якийсь час.
Майя, нетямлячись від радості, буквально підскочила на місці та міцно обійняла майстра. До її вух долетів тихий стогін. Яскраво-червона від ніяковості дівчина сахнулася — Дарт потирав щелепу.
— Ой, я ненавмисно! Болить?
— Ще б пак. Хто це мене так?
— Грей. Ну от, я тепер стукач, — сумно додала вона. Дзиґарі на вежі пробили двічі. — Як пізно вже! Мені додому час. Я завтра прийду, гаразд?
Не чекаючи на відповідь, Майя вибігла із палати. «Який жах! Ну навіщо я полізла до нього обійматися?» — запитувала в себе чарівниця, прямуючи до жовтого корпусу.
Кабінет гранд майстра був порожній.
Догоряли дрова в каміні, так само цокав годинник. Дівчина дістала з кишені зім’ятий аркуш і поклала його посеред столу дато, ще й чорнильницею зверху придавила — для певності. Майя знала — Гай усе зрозуміє, як тільки побачить невикористану перепустку.
Розділ IV
Коли йдеш — іди
Шостий день. Місяць великого снігу
Полудневе сонце відбивалося в міріадах малесеньких сніжинок, які засипали парк. Десяток дрібних нітто-хей під керівництвом сото Карини ліпили чоловічків зі снігу. Гай відійшов від вікна, стомлено потираючи очі. У двері постукали.
— Увійдіть, — відгукнувся дато, всідаючись у крісло.
Шеїчі причинив за собою двері.
— Я знайшов її, — без передмов перейшов він до справи.
— Упевнений?
— Так. Усе збігається.
— Я зберу загін, і тоді…
— Ні, — перебив Шеїчі, — я піду сам.
— Це нерозважливо. Ти ще не до кінця одужав після останньої сутички, — заперечив грандмайстер.
Шеїчі сів у крісло й відставив ціпок.
— Мені не потрібно твого дозволу, Гаю. Я прийняв рішення. Хтось мусить закінчити цю історію завдовжки в тридцять років.
— Тобі не здається, що вона вже скінчилася? Майя залишилася в Ормроні й, схоже, збирається поборотися з Юкою за звання найкращої лучниці року. Навіть Дарт залишився. Не знаю вже, яким дивом Майї вдалось умовити його, але хлопець ще й досі тут, у гакко. І продовжує навчання.
— Не Дарт, то хтось інший. Ламія не здасться. Поки вона жива, учні школи в небезпеці.
— Шеїчі, тільки не кажи мені, що збираєшся битись із нею, аби захистити школу. Я, звичайно, старий, але поки не в маразмі. Якщо тебе веде спрага помсти, в чому я сумніваюся, — помста зазвичай є стравою, котру холодною подають, але ж не із затримкою на тридцять років — то не прикривайся школою. Якщо вже вирішив героїчно загинути, хоч причинами поділися!
Шеїчі спокійно сприйняв вибух гніву товариша. Він звик до таких сплесків люті ще тридцять два роки тому.
— Причини… Гаю, які можуть бути причини? Подивися на нас. Подивися на картину за своєю спиною. Так, багато років спливло. Пустеля вчить своїх дітей терпіння. Та лише в ниток стихії немає кінця — все інше десь починається і десь закінчується. Я хочу сам обрати місце, де скінчиться ця історія. Гадаю, в мене є на це право.
— Не мені тебе судити, — зітхнув Гай. — Але що я дітям твоїм скажу?
— Нехай думають, що я повернувся в пустелю. Так буде краще для всіх. Тепер, коли про подвиги цієї п’ятірки вся школа знає, у тебе не буде проблем із новим сото.
Гай помовчав, перебираючи руками сторінки якогось звіту. Шелест паперу заспокоював.
— Коли вирушаєш?
— Завтра вранці.
— І навіть не скажеш, куди?
— Спочатку в Босхо. А звідтіля на перекладних.
— Попрощатися зайдеш?
Шеїчі похитав головою.
— Я сказав усе, що хотів. Історія одинадцятої команди від три тисячі вісімсот шістнадцятого року невдовзі завершиться.
— А здавалося б, одинадцять — щасливе число, — сумно посміхнувся Гай.
— Не вся наша історія була гіркою. У моєму серці є й теплі спогади. Те, що трапилося, змінило наші шляхи. І нема рації ворожити, якими б вони були, якби не сталося того лиха. Удачі тобі, та-вею Гайусе.
Дато ледь помітно всміхнувся. Так його не називали вже тридцять років. Але для єдиного живого джун-вей із одинадцятої команди дато Гай назавжди залишався молодим та-вей Гайусом, який опікувався своєю п’ятіркою в далекому три тисячі вісімсот шістнадцятому році.