— А що як просто піти за ним назирці? — запропонувала Тара. — У залі завтра чергує Леонтія, можна спробувати переконати її, що майстер забув про перепустку чи щось таке…
— Точно! Сказати, що так, мовляв, і так, пішов, а якусь книгу залишив! — підхопив ідею Нел.
— І ми всі вп’ятьох маємо йому цю одну книгу віднести? — скептично кинув Дарт.
— Якщо діяти швидко та з натиском — Леонтія не встигне нічого зміркувати. Вона не дуже кмітлива, — тихо, ніби вибачаючись за нетямущість доглядачки залу телепортації, промовила Майя.
— Це чудово. Ось тільки ви часом не знаєте, що тут у нас буває за самоволку? — поцікавився Грей.
Усі замислилися. В статуті гакко провинам і покаранням за таке приділявся великий розділ. Те, що вони намислили, підпадало щонайменше під два пункти — непокора керівництву та дезертирство. За таке цілком могли виключити зі школи.
— Виходить, треба взяти відпустку! — додумався Нел.
— Грандмайстер не ідіот, — заперечила Тара. — Завтра Шеїчі вирушає до Ламії, а ми всією командою терміново йдемо у відпустку…
— Є одна ідея, — замислено промовив та-вей. — Все одно, навіть якщо я забороню вам йти за Шеїчі, мій наказ буде проігноровано. Тому зробимо так. Раз на день, на початку години собаки, яка охороняє дім, сото Олія приносить Гаю стосик наказів. Це різні прохання, клопотання, заяви про відпустки — в тому числі. Дато не любить паперової роботи, тому більшу частину паперів підписує, не дивлячись. Зміст кожного аркуша заздалегідь відомий, бо спочатку прохання подаються в усній формі, тож підпис — проста формальність.
— Отже, потрібно лише роздобути потрібний бланк? — уточнила Тара.
— Саме так, — кивнув майстер. — Якщо Грей пустить у хід свою чарівність і відволіче сото Марію, котра зараз сидить у секретаріаті, хтось із вас може пробратися до шафи й позичити один бланк форми двадцять чотири Е.
— А чому відразу я? — пробурчав Грей.
— Тому, що ти в нас найчарівніший і найсимпатичніший. Це не я придумала — ти сам так сказав, — куснула Тара.
— Дами передпенсійного віку не на мій смак, — із гідністю відповів Грей. — Але заради вас я, звичайно, готовий піти на таку жертву.
Тара встала з-за столу.
— Ти відволікаєш, я позичаю бланк. Розподіл праці.
— Якщо не повернуся, вважайте мене героєм, — зітхнув Грей. — Чому погані передчуття ніколи мене не обманюють? Обманюють тільки гарні — я був упевнений, що спокійно просплю цілий день…
Операція пройшла так, що комар носа не підточив би. Увечері Дарт отримав із рук сото Олії підписаний Гаєм бланк, який три години тому Тара непомітно запхала в пачку заяв. Щоправда, Олія кілька секунд вдивлялася в заяву, ніби намагаючись пригадати, коли ж Дарт розмовляв із Гаєм про відпустку для своєї команди. Майстер пережив кілька неприємних хвилин. Його врятувала Майя, що вдерлася до приймальні та відволікла сото якимось запитанням, і Дарт отримав на руки копію жаданого бланку.
Рано-вранці, щойно дзиґарі пробили шосту, команда зібралася в залі телепортації. Нел стовбичив там уже другу годину — на той випадок, якщо «ранок» у Шеїчі почнеться набагато раніше, ніж у інших мешканців Ормрона.
Діти не провели біля стін зали й півгодини, коли в коридорі почулися кроки. Тільки дивом п’ятеро учнів не зіштовхнулися з сото — останньої миті сховалися в коморі, недалеко від зали.
— Ну що, готові? — пошепки поцікавилася в інших Майя. — Я благаю, ви підтакуєте.
Сото Леонтія завершила заклинання й махнула рукою послушницям. Можна було відпочити — до восьмої ранку в розкладі було порожньо.
«Цікаво, куди це він зібрався?» — подумала вона про Шеїчі. Щиро кажучи, цей сото ніколи їй не подобався. Леонтія пам’ятала Шеїчі ще хлопчиськом. Тоді він був скромним, тихим учнем, постійно зануреним у вивчення запилюжених книг. Що могло перетворити такого хлопчика на цю істоту, що вселяє жах, яку й людиною назвати не можна? Напевно, невдалий експеримент або помилка в заклинанні. Одна знайома Леонтії, сото Білена, ще замолоду вирішила поліпшити власну зовнішність за допомогою магії. Склала заклинання, щось там наплутала — в результаті все обличчя нещасної Вілени вкрилося темною, кучерявенькою вовною. Якби не допомога грандмайстра Феаліса, довелося б дівчині, як чоловікові, голитися до кінця днів своїх.
— Сото Леонтіє! — до зали вбігла срібнокоса Майя Політріс. На обличчі дівчинки був написаний такий розпач, начебто вона щойно загубила гаманець грандмайстра, довірений їй на якийсь час.