Марлоу замовк.
— Зважте… — озвався знову, піднявши зігнуту в лікті руку, звернену до нас розтуленою долонею (у такій позі, зі схрещеними перед собою ногами, він скидався на Будду, який зібрався проповідувати: хіба що зодягненого в європейське вбрання і без квітки лотоса). — Зважте: ніхто з нас не відчуває нічого подібного. Нас рятує доцільність, ревне служіння доцільності. А ті хлопці на неї не зважали, чесно. Вони не були колонізаторами, тож, гадаю, вся їхня влада базувалася на утисках. Вони були завойовниками, а для цього потрібна лише груба сила. Однак, навіть якщо вона в тебе є, пишатися тут нíчим, бо це — лише випадкова перевага на тлі слабкості інших. Тому ті хлопці просто вигрібали все, щó підверталося під руку: задля того, щоби гребти. То був нестримний пограбунок, особливо жорстоке масове вбивство, на яке люди йшли наосліп, як і належить тим, хто надумав помірятися силами з пітьмою. Завоювання землі — здебільшого її просто відбирають у людей, які мають інший колір шкіри чи трохи плескатішого носа, ніж наш, — не така вже й шляхетна справа, якщо глянути на неї пильніше. Виправдовує її лише ідея. Ідея, на яку вона спирається: не сентиментальне прикидання, а власне ідея. А безкорислива віра в ідею — це те, щó можна піднести на п’єдестал, а тоді перед ним схилятися й приносити йому жертви…
Марлоу замовк. Вогні ковзали рікою, крихітні вогники, зелені, червоні, білі: вони переслідували один одного, наздоганяли, зливалися, потім знову розбігалися, поволі або рвучко. Темрява дедалі густішала, втім на безсонній ріці не припинявся метушливий рух, що нагадував про велике місто. Ми дивилися й терпляче чекали: доки не скінчиться приплив робити більше було нíчого. Марлоу озвався знову лише після довгої мовчанки, і в голосі його забринів сумнів:
— Друзі, гадаю, ви пам’ятаєте, що якось я ненадовго став прісноводним моряком… — і ми вже зрозуміли, що, перш ніж почнеться відплив, нам доведеться вислухати одну з неймовірних оповідок Марлоу. — Не хочу обтяжувати вас подробицями того, щó спіткало мене особисто, — почав наш приятель, виказуючи цим застереженням хибу багатьох оповідачів, які часто-густо не знають, чого саме сподіваються від них їхні слухачі. — Але щоби зрозуміти, як це мене вразило, ви повинні знати, як я туди потрапив, щó я там бачив, як піднявся вгору річкою до того місця, де вперше зустрів того бідаку. То була найдальша точка, куди можна було дістатися пароплавом, і кінцевий пункт моїх мандрів; і щойно я опинився там, як світло, чи щось таке, осяяло все довкола мене… і навіть мої думки. Подія була доволі похмура… і прикра… з усіх поглядів буденна… і не надто ясна. Авжеж, таки не надто. Але від неї, здається, мені й справді розвиднілося.
Тоді, якщо ви пригадуєте, я тільки-но повернувся в Лондон після довгого плавання в Індійському й Тихому океанах, у Китайському морі — отож Сходом я натішився вдосталь, пробувши там років зо шість. Я байдикував, заважав вам, друзяки, працювати й уривався до ваших домівок так, наче саме небо доручило мені навернути вас до світського життя. Спершу мені це подобалося, та згодом відпочивати я втомився. Тому вирішив знайти корабель — а це, скажу я вам, найважча у світі робота! Проте жодного підходящого судна мені не трапилося. І ця гра мені теж остогидла…
Але, знаєте, хлопчиськом я страшенно любив географічні мапи. Годинами міг вивчати Південну Америку, Африку або Австралію, приміряючи на себе лаври дослідника. У той час на Землі було чимало білих плям, і, коли який-небудь куточок на мапі надто впадав мені у вічі (а вони всі впадали у вічі), я тицяв у нього пальцем і казав: «Ось виросту і поїду туди». Пригадую, одним із таких місць був Північний полюс… Утім, я досі там не бував, та й тепер не збираюся. Чари розвіялися… Інші ж манливі закутки були розкидані поблизу екватора й по обох півкулях, у різних довготах. Де-не-де я вже побував і… але на це шкода й мови. Залишився ще один куточок — найбільша і, сказати б, найбіліша пляма, куди я поривався.
Тепер його, щоправда, не випадає називати білою плямою: від часів мого дитинства його помережили річки, озера й усілякі назви. То вже не пустка, оповита таємницею, не біла латка, над якою хлопчик розкошував у мріях, — той куточок перетворився на притулок пітьми. Але була там одна особлива ріка, дуже могутня ріка, що на мапі нагадувала величезну змію, яка витягнулася у всю довж: голова її занурена в море, тіло спроквола звивається по розлогих теренах, а хвіст губиться десь у надрах землі. Я стояв перед вітриною і дивився на мапу тієї ріки, і вона заворожувала мене, як змія заворожує пташку — дурненьке пташеня. І тут я згадав про існування великого комерційного підприємства — компанії, що торгує на цій ріці. Хай йому грець! Не можуть же вони обходитися без якихось прісноводних кораблів, от хоч би й пароплавів, подумав я. Чому б мені не спробувати і не стати капітаном однієї з тих посудин? Тож я йшов собі по Фліт-стріт, і думав тільки про це. Змія мене таки заворожила…