— Не треба! Не відлякуйте їх! — крикнув у розпачі хтось на палубі. Та я кілька разів поспіль смикнув мотузку. Лави дикунів розімкнулися, вони бігали, повзали, припадаючи до землі, метушилися, намагаючись утекти від тих страшних звуків. Троє чоловіків, обмазаних червоною глиною, лягли пластом, ніби підстрелені. І лише велична й нескорена дикунка не ворухнулася, трагічно простягнувши до похмурої й блискучої ріки свої оголені руки, ніби хотіла досягнути нас.
А тоді ті ідіоти на палубі таки трохи постріляли, і я вже нічого не міг розгледіти крізь завісу диму.
Прудка каламутна течія, вириваючись із серця пітьми, несла нас до моря: тепер ми пливли вдвічі швидше, ніж тоді, коли рухалися проти течії, але й життя Курца так само швидко вгасало, вгасало, вгасало, витікаючи з його серця кудись у море невблаганного часу. Начальник був у доброму гуморі, бо тепер йому нíчим було клопотатись, і обох нас він оглядав поглядом тямущим і задоволеним: «справа» чудово залагодилася, кращого результату годі було бажати. Я розумів, що наближається пора, коли я залишуся єдиним прихильником «нераціонального методу». Подорожні зиркали в мій бік лихим оком. Мене, так би мовити, зарахували до мерців. Дивно, як легко я прийняв це неждане товариство, цей кошмар, нав’язаний мені в тій похмурій країні оцими підлими й жадібними примарами…
Курц розходився. Цей голос, о, цей голос! До останньої хвилини він зберіг свою глибину. Переважив навіть здатність Курца приховувати у пишних складках красномовства безживну пітьму його серця. Курц боровся. О, як він боровся! Пусткою його втомленого мозку блукали похмурі видіння — привиди багатства й слави, що догідливо схилялися перед його незгасним даром марнувати шляхетні й пишномовні фрази. «Моя наречена», «моя станція», «моя кар’єра», «мої ідеї» — от що служило приводом для прояву шляхетних і піднесених почуттів. Тінь справжнього Курца виникала біля ложа містифікатора, якому судилося бути похованим у порохні правічної землі.
Але і диявольська любов, і жахлива ненависть до таємниць, у які вона проникла, боролися за владу над цією душею, пересиченою примітивними емоціями, жадібною до облудної слави, фальшивих відзнак, усіх проявів успіху та влади.
Іноді Курц був до смішного дитинний. Він хотів, аби королі зустрічали його на станціях, — його, який вертався з примарного Нізвідки, де він мав намір здійснити великі справи.
— Показуєш їм, що ти справді здатен бути корисним, і тоді на тебе чекає повне і безумовне визнання, — казав Курц. — Звісно ж, слід пам’ятати про мотиви… мотиви повинні бути правильні… завжди.
Однаковісінькі плеса змінювали одне одного, а за поворотами, завжди схожими між собою, нас чекало єдине: неспинний плин незмінної ріки. Наш пароплав поволі минав стіну старезних дерев, які терпляче дивилися вслід цьому зловісному уламку іншого світу, провіснику змін, перемог, торгівлі, різанини і ще бозна-яких благ. А я дивився вперед — вів судно.
— Зачиніть віконницю, — раптом озвався Курц одного дня. — Мені нестерпно це бачити!
Я виконав його прохання. Запала тиша.
— О, я ще вирву твоє серце! — закричав він до невидимої глушини.
Якось наш пароплав зламався, як я і очікував, і нам довелося пристати до острова, щоби полагодити судно. Ця затримка — перше, що похитнуло впевненість Курца. Одного ранку він вручив мені перев’язану шнурівкою паку паперів і світлину:
— Сховайте це задля мене, — промовив. — Цей хворий на голову дурень (він мав на увазі начальника) точно залізе до моїх скринь, щойно я відвернуся.
Пополудні я зазирнув до Курца. Той лежав на спині зі заплющеними очима, і, вже тихцем виходячи, я почув, як він бурмоче:
— Жити чесно, умерти, умерти…
Я прислухався. Курц не сказав більше ані слова. Може, виголошував уві сні якусь промову, а може, то був уривок фрази з якої-небудь газетної статті? Він колись працював у газетах і планував повернутися до цієї роботи, щоб «поширювати свої ідеї. Це — обов’язок».
Його вже огортав непроникний морок. І я дивився на нього так, як дивляться на людину, що лежить на дні прірви, куди ніколи не долинав промінь сонця. Але не міг вділити йому багато часу, бо допомагав механікові перебирати по деталях зіпсуті циліндри, випрямляти погнутий шланг і ще безліч усякого такого. Я жив у пекельній мішанині іржі, ошурків, болтів, гайок, гайкових ключів, молотків — ненависних мені речей, бо я ніколи не ладнав із ними. Я не виходив із маленької кузні, яка, на щастя, була на борту нашого пароплава, без кінця гарував біля купи уламків, і лише приступ лихоманки міг змусити мене лягти.
Якось увечері, увійшовши зі свічкою в рубку, я злякався, почувши Курців тремтливий голос: