Усі вояки дивилися підозріливо. Провидець хвалькувато й піднесено промовив:
— Знаємо ми ці причини. Це просто брехня!
Тінахану вже урвався терпець. Провидець явно перестарався, принижуючи лекона. А лекони нікому не дозволяють так зневажливо ставитися до них, навіть старшим наставникам з храмів. Годі вже казати про монахів-відступників на кшталт цього провидця...
— Я сподівався, що ти нарешті вгамуєшся, але ти перейшов усі межі... Зараз покажу тобі, на що здатні злі духи! — вигукнув розгніваний Тінахан, майже зірвавшись на кукурікання.
Король-звитяжець і його військо остовпіли з жаху. Та провидець вибухнув сміхом.
— Овва! Ти наважився показати свою істинну сутність?
— Якщо вже зайшла мова про істинну сутність, я скажу. У вежі — не жінка, а наґ! Немає ніякої нареченої, посланої Небесами!
Нажаханий Король-звитяжець теж видушив із себе сміх. Провидець зауважив це та розійшовся ще дужче. Він тицяв пальцем у Тінахана й верещав:
— Ти часом не забрехався? То казав — товариш, а тепер — наґ? Як ви можете бути товаришами? Наґ перетнув Кордон, потоваришував з леконом та ще й говорить уголос? Повна маячня! Ти геть схиблений?
Тінахан смикнув гребенем і нарешті звівся на рівні.
Підборіддя Короля-звитяжця, провидця та сорока вояків кумедно задерлися догори. Колишньому торговцеві з Фечірена, себто нинішньому королю, аж подих перехопило. Схопившись за серце, він подумав: «Хай я помру на місці! Гора, справжня гора!». Але це ще була не вся висота, яку міг показати Тінахан. Коли він поставив прямо довжелезного списа, голови задерлися так, що вже далі й нікуди.
— Не терпітиму більше такої зухвалості. Може, я і справді схиблений, але досі був добрий. А зараз по-справжньому оскаженів! Як самі захотіли, то почнімо розмову залізом.
Тінахан щосили закукурікав, і кілька вояків зомліли. Решта затулили вуха долонями й відступили; коні під вершниками біснувалися й ставали дибки. Військо відійшло на кількадесят кроків назад, а Король-звитяжець залишився там, де був. Він ляснув себе по вухах, щоби прогнати неприємний дзвін, і спитав:
— Як це — розмова залізом?
Провидець з налитими кров’ю очима люто зиркнув на Тінахана й пояснив:
— Він каже, Ваша Величносте, що бажає спілкуватися не за допомогою язика, а залізом.
— А що це означає?
— Не розмовляти, а битися, Ваша Величносте. Добре ж цей дух удає із себе лекона! Ще й насмілився кинути виклик Вашій Величності.
Король-звитяжець перемінився на обличчі, а Тінахан знітився. Він-бо кинув виклик нечемі-провидцеві, а не королю. Але хитрий боягуз переклав відповідальність на іншого. І Тінахан не міг збагнути причини.
— Починається розмова залізом, і Ваш покірний слуга далі мовчатиме. Ваша Величність має право нападати перший, тому що Ваша Величність — сторона, яка приймає виклик.
— Перші, чи ні, але як Ми взагалі можемо нападати на лекона?!
У Короля-звитяжця жижки трусилися. На язиці крутився наказ про відступ, але він так і не встиг його віддати, бо провидець великодушно всміхнувся й мовив:
— Не тривожтеся, Ваша Величносте! Жоден дух не наважиться нападати на Вашого слугу! Тож доручіть цю справу Вашому слузі.
Король-звитяжець кинув на провидця сповнений вдячності погляд, і Тінахан відчув полегшення, ба навіть усміхнувся. Він уже яскраво уявляв: щойно провидець накинеться, він його схопить і зовсім легенько віддухопелить, щоб нахаба знав, як принижувати лекона.
Та провидець не наближався до Тінахана, а натомість підійшов до одного з вояків і щось прошепотів йому на вухо. Той чкурнув кудись назад, відв’язав від сідла якусь річ і приніс провидцеві. Провидець холодно всміхнувся й попрямував до Тінахана.
— Що? Що? Ти, ти... — слова застрягали в того в дзьобі.
Провидець ішов без остраху, спокійно, а м’язи Тінахана тим часом утричі збільшилися від напруження. Зненацька ще й Рюн заголосив у вежі:
— Рятуй, благаю!
— Не хвилюйтеся, королево! Провидець прожене злого духа, і Ми нарешті зустрінемося з Вами! — гукнув протяжно й жалісно Король-звитяжець.
Але Тінахан не засміявся, адже погляд і розум його були прикуті до того, що ніс у руках провидець. Настовбурчене пір’я по-зрадницькому зашурхотіло. Провидець загиготів.
— Агов, духу! Хотів обдурити короля? Ось тобі кара! — промовив він і зняв накривку з барила, повного води.
Кейґан коротко зітхнув.
— І ти втік.
Тінахан мовчки кивнув. Кейґан не сказав нічого подібного до: «Оце дурість, так дурість! Яка ганьба! Я тобі, телепню, довірив Рюна, а ти налякався кількох крапель води й п’ятами накивав!». Він тільки тихо спитав: