— Так, до Короля-справедливця колись прийшов лекон, щоб купити шкіри, і між ними виникла суперечка. Ми все бачили, сповнилися нестримного юнацького запалу й вирішили захистити Короля-справедливця. Ми побігли по воду, щоб облити лекона з відра. Проте Король-справедливець зупинив Нас, а лекона відпустив з миром. Нам того дня ох як перепало! Король-справедливець тоді сказав: «Лекони справді бояться води понад усе, але тільки дурень поливатиме лекона водою. Лекону від води шкоди не буде, а ось ти наживеш найстрашнішого у світі ворога». Ось чому Ми хвилюємося за тебе, провидцю.
— Король-справедливець був надзвичайно мудрий! Його слова цілком слушні! Але нам зустрівся не лекон, а злий дух, що тільки вдавав із себе лекона. Навіть якщо він зустрінеться Вашому слузі ще не раз, не сумнівайтеся, Ваш слуга знову й знову проганятиме його.
— Як Нам пощастило! Мабуть, сам Король-герой послав тебе Нам!
Провидець урочисто хитнув головою.
— Ні, Ваша Величносте. Це промисел Небес привів Вашого покірного слугу до Вашої Величності.
Король-звитяжець мало не пустив сльозу. Провидець заговорив далі:
— І цей меч теж послали Вашій Величності Небеса!
Провидець шанобливо подав королю сайкер Рюна, який під час розмови тримав за спиною. Король-звитяжець зі щирим захватом прийняв меч.
— Це... сайкер?
— Ні, Ваша Величносте. Це весільний подарунок від Небес, адже Небеса послали Вашій Величності за наречену свою дочку. Цей меч гідний видатного короля, отже, це, очевидно, шиктоль!
— Шиктоль?!
Здивований Король-звитяжець дістав меч із піхов. Вигнуте лезо сайкера яскраво зблиснуло в місячному сяйві. Колишній торговець, який за п’ятдесят чотири роки свого життя не тримав у руках жодної зброї, крім тупого ножа для розрізання шкір, раптом відчув, як десь у далекому закапелку його душі прокинувся лицарський дух. Провидець схилився в глибокому поклоні.
— Так, у руках Вашої Величності — шиктоль. Один-єдиний на всій Півночі!
Король-звитяжець зіп’явся на ноги. Тримаючи меч обіруч, він спрямував вістря в нічне небо й вигукнув:
— О Небеса! Почуйте мою вдячність за милість, даровану забутому королівському нащадкові.
Присягаюся, коли настане той день, я, Король-звитяжець, заріжу цим мечем тисячу жертовних биків!
Провидець став навколішки й закричав:
— Хай вічно живе Король-звитяжець!
Поки Король-звитяжець і провидець вели цю чуттєву розмову, самотній Рюн у наметі плакав від болю й горя. Біль скував його так, що він пальцем не міг поворухнути. Але ці муки доводилося проходити з року в рік, Рюн до них звик. Нестерпні були душевні муки: Рюн линяв осоромлений, у чужому краю, де холод пронизував його до кісток. На відміну від Кейґана, який подбав про зігрівання Рюна й попросив Біхьона огорнути його доккебінським вогнем, Король-звитяжець не здогадався навіть розпорядитися, щоб у наметі розпалили багаття. А ніч була холодна й для людей. Холод міг убити Рюна. А ще йому дошкуляв гидкий балакучий старий, який подовгу сидів поряд і мацав його тіло в усіх місцях, примовляючи: «Скоро, уже скоро все зійде. Трохи потерпіть».
З очей Рюна лилися невпинні потоки срібних сліз. Від раптової тривожної думки лусочки на ньому затремтіли так, що ледь не посипалися додолу.
«Де я линятиму наступного разу?»
Він не міг приєднатися до якоїсь родини, бо на Півночі не було назьких родин. Не міг і повернутися додому, тому що не пройшов обряду й уважався тепер вогненаґом. Рюн усвідомив, що наступного разу линятиме також тут, у холодних північних землях. І його пройняв дрож. Насправді йшлося не про один раз, а про всі линьки, які чекали на нього до кінця життя. Рюн відчув, як йому бракує захисту дбайливого й завбачливого Кейґана, і вперше після перетину Кордону впав у страх і відчай.
Він пригадав, як Юсбі перед смертю мислемовив йому: «Ось ми й розлучаємося назавжди, сину мій!». Рюн не бажав повторити батькову долю, тому втік від обряду й опинився в Кіборені.
А ще Рюн пригадав, як Хваріт перед смертю наказав: «Дідюшрюне Ларґанде Фею, іди!» І він опинився в холодних землях, що їх наґи боялися побачити навіть у страшних снах.
Щоб уникнути жахливої смерті й виконати останнє бажання друга, Рюн прибув у ці жорстокі землі й натрапив тут на убивчий холод і жменьку божевільних. Він гірко мислезасміявся. Вскочив у халепу, яку годі й уявити. Обливаючись срібними слізьми, Рюн засміявся вголос.
Найсмішніше було те, що він навіть не мав права дозволити собі самогубство. Рюн мав серце, тож міг обірвати своє безглузде життя будь-якої миті. Але Хваріт наполегливо просив довести його справу до кінця. І обіцянка, яку Рюн дав другові, міцно тримала його на цьому світі.