Рюну відібрало мову. Він почав мислемовити, а Кейґан нічого не чув. Розгублений Рюн насилу зміг повернути собі голос.
— Невже це правда?
— Дивне запитання. Звісно, це припущення. Проте ймовірність здається високою.
Тепер Рюн почав розуміти, чому Само мислемовила про сьозайн-те-шиктоль. Він нізащо не подумав би, що його назвали вбивцею Хваріта, адже був свідком убивства і знав, що це справа рук Віас. До того ж він не сумнівався, що всім у місті відомо про його давню дружбу з Хварітом. Тому турбувався лише через те, що не вийняв серце.
— Ні... Як можна таке мислемовити...
— Ані мислемовити, ані просто мовити такого не можна, це правда. Але якщо вже взявся виконувати передсмертну волю друга, то мусиш поїсти. Якщо не їстимеш...
— Замовкни, навіжений!
Кейґан аж рота розтулив, здивований несподівано злісним вигуком Рюна. А той настовбурчив луску й прокричав:
— Сестра хоче вбити мене! Та ще й за те, у чому провини моєї нема. Не кажи мені, що я повинен їсти й зберігати бадьорість.
Кейґан скоса глянув на Рюна й виставив три пальці.
— Зауваж три речі.
Рюн ще не вгамувався й випромінював лють. Але Кейґан на це не зважав.
— По-перше, весь загін щосили старається не допустити того, про що ти говориш. Саме тому ти досі живий і сидиш тут. По-друге, твій друг перед смертю думав не про покарання вбивці, а про виконання свого завдання. І ти теж подумай краще про своє теперішнє призначення, а відновлення справедливості залиш на потім. А по-третє, і це найважливіше...
— Що найважливіше?
— Лисиця помирає. Швидше з’їж її.
Біхьон гигикнув. Знесилений Рюн нарешті спромігся всміхнутися. Кейґан говорив і далі дуже суворо:
— Я зрозумів, що ти потрапив сюди зовсім без підготовки. Ти не знав, які муки спіткають тебе на Півночі. Ти не можеш повернутися в ті краї, де жив би спокійно, та ще й це непорозуміння із сестрою крає твоє серце. Але що вдієш? Поїж і йди з нами далі. Хочеш сидіти вічно, проклинаючи долю й жаліючи себе? Чи повернешся на Південь, щоб наразитися на меч твоєї сестри? Думаю, вибір дуже простий. Отже, Рюне Фею, що ти обираєш?
Тоді Рюн підвівся та з’їв лисицю. Того дня загін перетнув рівнину й підійшов до гірського хребта без жодних пригод. Хіба що Біхьон зробив одне відкриття. Тендітний Рюн, який до смерті соромився показатися голим перед іншими чоловіками, одним ковтком поглинув живу лисицю й ходив тепер з неоковирним круглим черевом. Це страшенно смішило Біхьона. Він усю дорогу жартував із цього приводу й доводив Рюна до сліз від сміху.
Тодді Сінук сидів на землі й очам своїм не вірив. Просто перед ним тигр-богатир пожирав його коня.
Тигр-богатир неначе з неба впав. Тодді не чув його наближення. Мить — і звір одним ударом лапи розбив кінський череп. Тодді разом із сідлом злетів у повітря й гепнувся на тверду землю. Усе тіло тепер боліло, але стогнати він собі не дозволяв. Хоча міг і стогнати, і волати скільки завгодно. Адже тигр-богатир анітрохи на нього не зважав і зосереджено ласував конем.
Страх скував Тодді. Його серце ледь не вистрибнуло з грудей. Коли він трохи опанував себе, його охопив жаль за конем і щоками потекли сльози. «Бідолашна тварина! Це я привів її сюди, через мене вона потрапила в пащеку чудовиська!» — картав себе Тодді. Але часу для оплакування було обмаль. Тодді замислився, як утекти, поки тигр рве м’ясо. Тільки от нелегко було змусити себе зрушити з місця, коли здоровенний тигр, здатний розгризати кістки, сидів так близько. Тодді не наважувався навіть випростати причавлену сідлом ногу. Сподівався, що цілий кінь — достатня пожива для тигра-богатиря й що той не забажає додаткової закуски.
— Ось які вони — коні! Кумедна істота.
Тодді злякано зиркнув туди, звідки почувся голос. І налякався ще дужче.
Удруге в житті він бачив наґа. Наґ стояв, обхопивши себе за плечі, ніби від холоду, і дивився, як їсть тигр-богатир.
— Ось чому ти не послухався мене й побіг в інший бік! Голодний був!
Тодді спершу подумав, що перед ним — той самий, уже бачений наґ. Але навіть Тодді, який не знався на наґах, швидко зрозумів свою помилку. Цей наґ відрізнявся від учорашнього, і відмінності важко було не помітити. Бо це була наґиня.
І вона дивилася на Тодді.
— Мене звати Само Фей. Я — наґиня, як бачиш. А ти — людина? А це — кінь?
— Кі... кі... кінь.
— Я думала, ця тварина називається «кінь», але ти назвав її інакше. Яка довга назва! Та все одно, мабуть, вона подібна до коня. Так?
Тодді не второпав, про що говорить Само. А перепитати було несила. Само зауважила, що Тодді не може вивільнити ногу з-під сідла, хоча й не знала, що це за дивовижна річ і для чого вона потрібна. Вона вихопила з піхов шиктоль, щоб допомогти нещасному.