Він підійшов до Тінахана, показав відкриті долоні на знак своїх мирних намірів. Тінахан повторив цей рух рукою, вільною від списа. Старий відхекався й мовив:
— Доброго здоров’я вам, перехожі!
— І тобі доброго здоров’ячка.
— Мене кличуть Однооким пророком.
Біхьон зацікавлено схилив голову набік. Тінахан придивився до обличчя нового знайомого й недовірливо запитав:
— Але в тебе обоє очей на місці!
Старий, який назвався Однооким пророком, передбачив це запитання й урочисто вказав пальцем на своє ліве око.
— Моє ліве око не бачить теперішнього, але бачить майбутнє й минуле. Ось чому мене так прозвали.
— Хо! Бачить майбутнє й минуле? Отакої! Значить, ти ватажок цих воїнів?
— Ні. Ми всі підкоряємося іншій особі.
З виразом глибокої пошани старий підняв руку й показав на когось у гурті. Біхьон легко розпізнав найголовнішого в цьому товаристві — пишно вбраного вершника на білому коні. Щойно старий указав на нього, вершник пихато задер підборіддя. Біхьон здогадався, що до чого, і роздратувався, а Тінахан щиро поцікавився:
— І хто це?
Старий відповів дуже тихо, наче ці слова не варто було марно вимовляти:
— Це — Його Величність Король-мудрець.
Біхьон був зібрався покликати Тінахана й повернутися в табір, але той з невдаваним подивом перепитав:
— Його Величність Король-мудрець? Тобто він — король?
— Я вже казав вам, що бачу одним оком майбутнє й минуле. Так от, зустрівшись з Його Величністю, я відразу побачив Його минуле та минуле Його предків. Знаєте, хто був першопредком їхнього роду? Король-герой! Це — нащадок Короля-героя в п’ятдесят п’ятому поколінні.
Тінахан плеснув у долоні.
— Правда?
Старий доброзичливо всміхнувся й кивнув.
— Так. Це свята правда, і немає на світі нічого правдивішого. Цей чоловік — великий Король-мудрець.
— От і піймався! — вигукнув Тінахан і зірвався на кукурікання.
Кукурікання налякало й розбудило Кейґана на вершині гори. Він схопив Незламного й подивився туди, звідки долинув звук. Йому відкрилося чудернацьке видовище: унизу стояв Тінахан і розкручував свого страхітливого списа над головою, здіймаючи сильний вихор. Поки Кейґан марно силкувався збагнути, що відбувається, знову почувся потужний крик Тінахана:
— Ге-ге! Сам прийшов до мене, от молодець! Знаєте, хто я, вражі діти? Я — чудовисько, яке пожирає королів!
Кейґан полегшено зітхнув, опустив Незламного й пішов збиратися в дорогу, зовсім не зважаючи на те, що внизу люди з жалібними криками розліталися навсібіч, немов камінці в дитячій грі.
Тінахан хвацько гукнув:
— Гулянка скінчилася. Час вам уже додому!
Але Кейґан не засміявся, а заходився трусити за плече Рюна, який міцно спав серед цього лементу.
РОЗДІЛ 5 ЗАЛІЗНА КРОВ
Славетний стяг із зображенням чорнолева, який колись викликав у всіх страх і пошану, більше не майорів на полі битви. Блискучий стяг висів на стіні королівських покоїв, проте не як свідчення величі, а як німий докір недолугим нащадкам, які не зуміли дати ради успадкованим від предків владі й славі. Але ніхто з нащадків не покаявся, і престол та королівство були захоплені мертвотним страхом і безмежним відчаєм. У ці темні часи відважні кітальджоські мисливці зголосилися подати руку допомоги. Вони прийшли взяти участь у Всезагальній раді. Та обділений розумом Король-володар висміяв і образив тих сміливців, і кітальджоські мисливці в гордовитому мовчанні залишили палату Всезагальних зборів, не побажавши навіть відповісти на безглузде приниження. Перед поверненням до прекрасного рідного краю Кітальджо один з мисливців звернувся до Небес, що простягалися над столицею, із сумнозвісним прокляттям:
— Короля більше немає. І не буде, доки король не попросить вибачення!
Відтоді на Півночі немає королів. Кітальджоські мисливці провели майже сотню років у відчайдушних битвах і теж зникли зі світу. Тож нині немає і тих, у кого слід попросити вибачення.
ЛАСУ. «ЗАПЕПАД КОРОЛІВСТВА»
Віас Макероу гнівалася.
Існував єдиний спосіб убити наґа без серця. І вона вже одного разу його випробувала — пошматувала у Вежі сердець хранителя Ювекса. Цей спосіб довів свою надійність, але не міг бути застосований до Каріндоль у їхньому родинному помешканні. Можна було спалити тіло на попіл або втопити. Але про це Віас навіть думати не хотіла, хоча й не здавалася. Її розпирав гнів. І гнів цей вона спрямувала на Каріндоль. Те, що вбити Каріндоль легко й просто не вдасться, ще дужче розпалило у Віас жадання вбивства.