— А ти спитав у всіх живих істот? Хочуть вони цього? Чи хочуть вони жити?
Цього разу Ореноль проковтнув язика. Молодий монах дивився на наставника й безгучно, мов риба, то розтуляв, то стуляв рота. Дзютаґі мить спостерігав за цим, поки не відчув, що йому трохи відлягло від серця. Він узявся за чотки.
— Оренолю, навчися піддавати сумнівам усе, що здається беззаперечним, і відкидати все, що здається очевидним. Само Фей хоче вбити брата, щоб захистити його від страждань. Мета нашого задуму — порятунок усього живого. Різниці майже нема.
— Нема різниці?
— Тобто, це те саме — примус. До смерті. І до життя.
Вітер сколихнув дзвіночок на даху келії, і він ніжно зателенькав. Наставник відклав чотки й мовив:
— А життя і смерть — одне ціле.
— Невже?
— Тому й кажуть, що ми, подвижники, несемо на собі тягар гріха.
Ореноль глибоко замислився й кивнув. А Дзютаґі додав, усміхаючись:
— А хто ще погодиться нести тягар гріха? Якщо все в силі, треба продовжити підготовку. Щонайдовше за місяць вони будуть тут. Піди до наставника Джоти та передай, що я прошу звільнити скит Залізної крові.
— А цей скит підійде?
— Саме те, що треба. Там можна приймати гостей на нічліг, і стоїть скит віддаля від інших будівель. Зажди.
Старший наставник Дзютаґі відвернувся й узяв зі столу бамбуковий сувій. Ореноль шанобливо прийняв його.
— Там записано, що потрібно підготувати. Доручаю це тобі. Самому буде важко впоратися, тож візьми на допомогу кількох чистих духом послушників. І обов’язково доведеться розкрити їм усі подробиці. Тому обирай найсумлінніших помічників. Я навідуватимуся лише зрідка, тому відповідальність на тобі. Велика відповідальність, ти й сам розумієш.
Ореноль відчув, як відповідальність натиснула йому на плечі, й обережно розгорнув сувій. Побожно дочитав до кінця й насупився.
— Потрібно буде... окропити кров’ю?
— То й що? Ти ж не доккебі. Ну, окропиш кров’ю. У лісі за храмом знайдеш зо двох розбійників, які незаконно вишукують там здобич, і вони тобі приведуть тваринок.
Монах Ореноль не міг навіть уявити, що власноруч розбризкуватиме кров. Від думки про зустріч із грізними порушниками закону в нього на спині виступив холодний піт. Великий храм споконвіку протистояв лісовим розбійникам на горі Парим, і монах Ореноль був одним з невтомних учасників цієї боротьби. Ще зовсім юним, нерозважливим і задерикуватим, він разом з товаришами присвячував багато часу прогулянкам горою Парим, виловлював та лупцював розбійників. Красиві оповідки про подвиги Ореноля досі ходили в храмі: завдяки йому, мовляв, розбійники каялися та ставали на шлях подвижництва. Насправді розбійники в храмі тільки лікувалися й відпочивали, а потім поверталися до старих звичок з ненавистю до Ореноля в серці. Більшість їх не відали, як зветься настоятель Великого храму, зате чудово знали ім’я «навіженого монаха» Ореноля. Йому була нестерпна думка про перемовини з розбійниками щодо жертовних тварин. Дуже боявся, що його візьмуть на кпини, але смиренно промимрив:
— Ваша правда, преподобний. Хто, крім нас, монахів, візьме на себе тягар гріхів? Ми мусимо запобігти боговбивству, і для цього всі засоби згодяться.
Тінахан стояв серед справжньої хмари власного пір’я та обтрушував руки.
— Гулянка скінчилася. Час вам уже додому! — гукнув він суворо.
— Тобі не здається, що всі вони хворі на якусь недугу? — звернувся до Рюна Біхьон.
Той ніяково посміхнувся й кивнув.
У віхолі з Тінаханового пір’я люди отримували удар за ударом і падали на землю, мов лантухи з кістками. Тепер вони лежали, випромінюючи гостру неприязнь, і болісно стогнали, а Тінахан лише клацнув дзьобом і вийняв устромленого в землю списа. Гордовито покрокував до табору й заходився пригладжувати скуйовджене пір’я. Кейґан мовчки сидів навпроти.
Біхьон із Рюном зацікавлено поглядали на Кейґана. Поки вони обговорювали Тінаханову бійку з «хворими», цілковито байдужий Кейґан сидів і посмикував травичку. Тінахан сором’язливо запитав:
— Я ж казав, що швидко їх укладу? Ну як вам?
Кейґан повільно підняв голову.
— Якщо ти закінчив, може, ходімо звідси?
— Так, закінчив.
Серед укладених Тінаханом на землю чоловіків лежав і стогнав так званий Король-силач. Він отримав таке ім’я, бо справді був по-королівському кремезний і мав залізні кулаки. Подейкували, що він міг трощити кулаком каміння. Дізнавшись про це, Тінахан запропонував Королю-силачу вгатити залізним кулаком йому просто в дзьоба. Навіть люб’язно присів, поклавши руки на коліна, щоб король міг дотягнутися до його дзьоба. Король-силач необачно погодився й замахнувся кулаком. За мить його обличчя скривилося від болю. Він витріщився на лекона, мовби не йняв віри власним очам, і, мабуть, подумав: якщо колись знову забажає стати королем, муситиме називатися Королем-слабаком.