Король-силач був вельми здивований, коли побачив, що здоровань-лекон, який щойно звалив з ніг усе його військо та його самого, запопадливо заглядав у вічі невисокому чоловікові. Біхьон зауважив це й хотів був пояснити Королю-силачу, як Кейґану вдається терплячістю й лагідністю присоромити невгамовного лекона, та Кейґан уже вирушив у дорогу, і Біхьон більше не мав часу на розмови.
Хоча бійка була позаду, Тінахан ще не охолов остаточно. Час від часу з острахом поглядаючи на Кейґана, він збуджено вихвалявся перед Біхьоном і Рюном.
— Знаєте, я раніше жалів цей непотріб, хворий на королівську недугу. Тому вони не дратували мене, ба навіть якесь співчуття викликали. Вони мріють стати королями, а я — вилізти на спину небоплаву. Вони мають мету й ідуть до неї, значить, вони сильні духом, — думав я. А зараз я їх уже не зношу. Як побачу — несила стриматися. Цих заброд потрібно ганяти, щоб не швендяли світами, а додому поверталися! Тут і сумніватися нічого!
Рюн, здавалося, зрозумів його думку, але вирішив уточнити:
— Тобто королівська недуга — не справжня хвороба? Так кажуть, щоб посміятися із цих зухвальців, які хочуть стати королями?
— Молодець, ти все втямив!
— І я бачу, на Півночі таких чимало. Це ми вже четверту ватагу зустріли. Але чому ці люди кидають рідний дім і свої заняття заради оманливої мрії? І як вони знаходять прибічників, які погоджуються на всі ці блукання? Їм справді подобається бути підданими короля?
Біхьон зібрався натхненно поговорити про це з Рюном, але так і не розтулив рота, бо усвідомив, що й сам не до кінця зрозумів пояснення Кейґана. Біхьон затнувся, а Тінахан, який узагалі не мав бажання стати чиїмось підданцем, тільки знизав плечима. Запитання Рюна залишилися без відповідей.
Кейґан, провідник загону, вдумливо визначав шлях, і подорож минала без особливих труднощів. Загін уникав виснажливих переходів через пустелі, рівнини, де гуляли вітри, глибокі ущелини та високі гори, та на серці в Кейґана все одно було неспокійно. Іти легким шляхом — означало неодмінно проминати людські міста. Кейґан обмірковував це багато днів і зрештою наважився спитати думку членів загону. Усі його уважно вислухали, але з їхніх облич Кейґан зрозумів, що вони приймуть будь-яке його рішення.
— Завтра-післязавтра дійдемо до Джаборо. Цим містом править князь Седо. Про нього кажуть різне, але його предки були могутні, мудрі й самовіддано захищали свої землі. Седо править містом розумно, там панують лад і спокій. Хоча про цього князя й ходять недобрі плітки.
Біхьон пожвішав.
— О, я знайомий з князем Седо. Ми колись зустрічалися. Він брав участь у змаганнях з боротьби, влаштованих нашим каштеляном. Винагородою була доккебінська шапка-невидимка. Седо приїздив до замку Тисячі всесвітів. Цікаво, навіщо кіму такого поважного віку знадобилася ця забавка?
Тінахан зареготав. Для доккебі, можливо, шапка-невидимка — лише іграшка, проте інші племена так не вважають.
— І що, повертався він засмучений, еге ж?
— Так. З ним прибули кілька дужих кімів, проте ніхто не вистояв у сутичках.
Біхьон раптом пригадав запитання, яке вже ставив Кейґану, але відповіді так і не здобув.
— До речі, Кейґане, а як ти все-таки переміг у тих змаганнях?
— Не залишилося суперників, які могли б зі мною боротися, — пояснив Кейґан очевидну річ і повернувся до попередньої розмови. — Так от, Біхьоне. Ти — слуга каштеляна Бау, тому князь Седо прийме нас як належить. Хоча прикрі спогади про змагання ще, мабуть, не стерлися з його пам’яті. А от пояснити йому, чому з нами подорожує Рюн, буде нелегко. Він щось обов’язково запідозрить. Якщо вам не набридло спати та їсти просто неба, нам ліпше було б не заходити в Джаборо. Але в місті є храм, а туди нам варто завітати, бо монахи можуть мати для нас новини та вказівки. А князю на очі ми не покажемося.
І всі троє слухачів одночасно вигукнули, мовби тільки й чекали, коли Кейґан закінчить:
— Згода!
І Кейґан без зайвих слів повів загін далі.
Як він і припускав, під вечір наступного дня на видноколі перед ними з’явився фортечний мур. Кейґан дістав з наплічника свій плащ і наказав Рюну в нього загорнутися. Голову й обличчя Рюна він запнув хусткою, яку носив під час походу пустелею. Тінахан зауважив, що в такому вбранні Рюн цілком схожий на людину. А Біхьон почав пристрасно доводити, що Рюнові ще потрібні накладна борода, накладні брови, дерев’яна нога, пов’язка на око, перука чи ще якісь «незначні» прикраси. Кейґан увічливо вислухав Біхьонову пропозицію і ввічливо відкинув її.