Начальник варти міських воріт звався Даґат Шрайт. І він був дуже щасливий. Адже Король-лицар установив мито за вхід до міста в розмірі п’яти срібних монет, а ці легковірні подорожні заплатили по шість, і Даґат Шрайт отримав прибуток. Хоча він і мусив поділитися з іншими вартовими, залишку все одно вистачало для щастя. Інші вартові теж сяяли.
— Ой, хутчіше зачиняйте браму, бо сонце сідає!
Це означало, що слід поквапитися, щоб швидше піти й витратити нечесно здобуті гроші на непристойні розваги. Задоволено усміхаючись, Даґат і його підлеглі вже взялися зачиняти браму, аж раптом один вартовий показав пальцем удалину.
— Стривайте, хтось іще йде!
Усі глянули туди й побачили в сутінках якийсь рух: без сумніву, хтось наближався до Джаборо. Даґат Шрайт і вартові сповільнилися, самі не усвідомлюючи, чим більше керуються: турботою про мандрівника, якому необхідні прихисток і нічліг, чи прагненням отримати ще одну срібну монету й забезпечити собі ще більше бучних веселощів. Даґат зупинився, трохи примружився й сказав:
— Невже лекон?! Не йде — мчить!
Усі вартові й собі примружилися та задивилися на подорожнього. Якби це виявився лекон, він би перескочив мур, і вони мусили б витратити вечір на гонитву за ним, щоби стягнути вхідне мито, а лекони — співрозмовники не з приємних. Вартові перезирнулися. Побоювалися, що нинішнє везіння може змінитися неприємністю.
Але до них наближалася зовсім не неприємність, а справжнісіньке лихо.
Вартові дивилися й не вірили: до міста мчала істота на чотирьох лапах. Усі знову перезирнулися й побачили в очах кожного страх.
Сумнівів не залишилося. Тулуб завбільшки з дім, чіткі смужки, сильні лапи, що здіймали хмари куряви на кожному стрибку. Даґат надсадно закричав:
— Ти... тигр... тигр-богатир!
— Зачиняй! Зачиняй!
І вартові налягли на браму. Поки з пронизливим рипінням сходилися важезні стулки, усіх вартових по кілька разів навідала та сама думка: покинути все й накивати п’ятами. А тигр-богатир тим часом із загрозливою швидкістю наближався. Щойно браму зачинили на засув, ззовні почувся звук страшного удару. Нажахані вартові позадкували, один навіть гепнувся на сідниці. Вони чули, як гострі кігті впинаються в дерево, і подумки красно дякували князю Мурі, який звелів надбудувати стіну.
А Даґат думав про дещо інше. Останньої миті у вузьку щілину між стулками він побачив страхітливого звіра зблизька. А на спині в нього — чи то примару, породжену грою світла на заході сонця, чи когось, загорнутого в чорне хутро.
Біхьон здогадувався, що саме відчував лекон, бо гребінь у нього почервонів від люті. Щойно він почув від монаха Ґодайна, настоятеля джаборського храму, що розмір вхідного мита складає п’ять монет, а не шість, аж підстрибнув на місці й пригрозив, що настромить усіх вартових на свого списа одним махом. Біхьон і Рюн глянули на Кейґана з німим благанням, але той не вгамував запалу Тінахана, а лише стримано мовив, не відриваючи погляду від чашки із чаєм:
— Ці люди — невинні простаки.
Монах Ґодайн утомлено додав:
— Ваша правда. Король? Який там король? Ви вже зрозуміли, що містяни не мають ані найменшого уявлення, яким він має бути. Істинний король нізащо не пробачив би підданим подібних викрутасів. А піддані істинного короля нізащо не принизили б себе навіть думкою про такий нікчемний обман. Зараз вояки Короля-лицаря мають не більше бойового духу й поняття про честь, ніж розбійники в горах чи безумці, хворі на королівську недугу, які блукають рівниною.
Кейґан кивнув і тільки по тому глянув на Тінахана.
— Сядь, Тінахане. Гроші, що їх ми переплатили, я вважаю платнею за перевірку вояків князя Джиґріма Джаборо. Якщо в нього такі вартові на брамі, на решту війська можна й не дивитися — усе з ними зрозуміло. А ви, преподобний Ґодайне, надто щиросерда людина.
Тінахан щось невдоволено пробурчав і всівся, а спантеличений монах Ґодайн глянув на Кейґана. Той дуже суворо вів далі:
— Розвідник, посланий королем, щоб дізнатися ваші заповітні думи, не зізнається, що він розвідник.
— Хо! Хіба король може сприймати нікчемного монаха як загрозу? Навіщо йому посилати розвідників?
— Він сприймає вас не як загрозу, а як помічника. Якщо Джиґрім має бодай краплю розуму, він рано чи пізно додумається, що співпраця з вами принесе йому користь. Ми нещодавно зустріли одного хворого на королівську недугу, до якого приліпився монах-відступник. І цей колишній монах був неабияким пронозою. Завдяки йому так званий король обростав владою і правами. Можливо, зовсім скоро вам надійде пропозиція теж займатися цим — служити королю силою вашої мудрості.