— Загадка, кажеш?
— Її багато хто знає. Король з’явиться, коли кітальджоські мисливці отримають від нього вибачення. А тих мисливців більше немає на світі, й принести їм вибачення неможливо. Тому король не може з’явитися. Проте, навіть якби кітальджоські мисливці й залишилися, усе одно нічого не вийшло б. У цьому й суть прокляття: новий король з’явиться, коли кітальджоські мисливці отримають вибачення, а принести їх може тільки король. Суперечність, чи не так?
Рюн і Біхьон замислилися.
— Ще б пак! Але навіщо було вигадувати таке прокляття?
Розстеляючи постіль, Кейґан мовив:
— Кітальджоські мисливці вірили, що суперечності містять чарівну силу. Тому завжди складали такі суперечливі прокляття. А, Тінахане, хотів тобі сказати, що ти цікаво розповідаєш про скарби небоплавів, але тобі не вдасться мене спокусити. Зараз потрібно думати про нашу подорож і лише про неї. Гаразд? Що ж, на добраніч усім.
У роду Джаборо не збереглося пам’яті про те, чи місто було назване на честь родини засновників, чи, навпаки, князівський рід узяв собі за прізвище назву міста. І місто, і рід були вельми стародавні. І вони завжди нерозривно співіснували. З давніх-давен князів Джаборо обирали саме із цієї родини. Так повелося, і ніхто не бажав змінювати встановлений порядок. Насправді не існувало закону, за яким князя слід було б обирати тільки з родини Джаборо. Такого закону не видавав жоден князь. Та коли князь помирав, містяни збиралися, власне, не тільки для того, щоб його пом’янути, а й щоб дізнатися, чим завершилися збори роду Джаборо. Якщо проведення зборів з якоїсь причини відкладалося, стурбовані містяни вимагали якнайшвидше обрати очільника й без вагань визнавали наступним князем вихідця з роду Джаборо. Звісно, час від часу знаходилися честолюбці, не згодні із цим давнім звичаєм. Але їх ніколи не підтримували власні родини, тож їм доводилося відмовлятися від зазіхань на князівський престол. Містяни вважали, що нікому не годиться витісняти рід Джаборо, адже ніхто не знав, чи з’явиться колись істинний король, а рід Джаборо добре управляв містом. І всі, хто посмів подумати про престол, відмовлялися від мрії, а ті, хто наважився заявити про своє бажання, принижені й ображені, зрештою залишали місто.
Коли помер князь Седо Джаборо і рід Джаборо призначив його наступником Джиґріма, люд радо вітав нового князя, обраного згідно з давнім звичаєм. Але Джиґрім Джаборо глибоко розчарував і спантеличив старійшин родини та містян. Він оголосив, що зватиметься не князем Джиґрімом, а Королем-лицарем, і в очах у всіх потемніло.
Старійшини роду Джаборо та впливові містяни прийшли до Джиґріма просити його скасувати рішення, але він уперто стояв на своєму. Тут між Джиґрімом і містянами могло б виникнути протистояння, але цього не сталося через довіру населення до давнього звичаю. Ніхто не сумнівався, що Джиґрім Джаборо усвідомить і виправить свою помилку з поваги до того закріпленого століттями звичаю. І це вельми розгнівало Джиґріма.
— Тобто ви хочете сказати, що кіт не може стати чорнолевом, хай навіть причепить гриву й намаститься чорним?
Мешканці Джаборо нічого не відповіли. Усі мовчали, мов терплячі батьки, які бажають, щоб нерозумний син сам збагнув страшну правду.
Ось чому великий воєвода Кітата Джаборо, дядько Джиґріма, який лютував, коли хтось, крім Короля-лицаря, називав його дядечком, сказав, усміхаючись:
— Ваша Величносте, Королю-лицарю! Це перше випробування для Вашої королівської могутності! Мабуть, ви власноруч упораєтесь із цим сміховинним супротивником.
Усі присутні на фортечній стіні відчули в голосі Кітати зловтішну радість. Король-лицар був не дурний, але не міг швидко дібрати слова для відповіді, яка не нашкодила б його честі. І він мовчки спостерігав за тигром-богатирем, який уже наблизився до міського муру й ходив туди-сюди вздовж нього. Усі глянули вниз, бо їх більше цікавили не слова короля, а поведінка тигра-богатиря.
Містян виховали на казках про Заметинеба й князя Муру, тож присутність тигра-богатиря під брамою мала для них особливе значення. Те, що здавалося казкою і начебто давно забулося, ожило й постало перед ними. Усі прикипіли очима до тигра й не могли повірити, що в нього на спині сидів вершник у чорному хутрі. Ця обставина значно все ускладнювала, і Король-лицар не знав, як учинити.
— Я б упорався з тигром. Але там — ще й людина. Спершу спробую поговорити.
Присутні погодилися, що це слушне зауваження, і втрималися від негайних глузувань. Король-лицар відкашлявся й гукнув:
— Хто ти? Ти наш друг чи ворог? Як тобі вдалося осідлати цього небезпечного звіра?