Вершник, з ніг до голови загорнутий у чорне хутро, трохи підвів голову.
— Мене звати Само Фей. Поки я не друг вам і не ворог. Усе залежить від того, як ви поставитеся до мого прохання. А мої стосунки з тигром аж ніяк не пов’язані із цим проханням.
Люди на стіні були вражені. Приголомшений Король-лицар сказав:
— Який голос! Ви — жінка? Хоча й у жодної жінки я не чув такого голосу!
Кітата Джаборо був здивований не менше за небожа. І порадив йому буди обачнішим, бо ця істота могла мати небесне походження. Король-лицар дослухався до поради.
— Гаразд, Само Фей. Кажи, чого просиш.
— У вашому місті є наґ. Видайте його мені.
Король-лицар розгублено глянув на воєводу. Кітата не став чекати наказу, а сам викликав вартових, які охороняли браму. За мить Даґат Шрайт і його підлеглі стояли перед королем зі схиленими головами. Кітата заходився їх розпитувати:
— Це ви сьогодні стояли на чатах? Кажуть, до міста пробрався наґ. Це правда?
— Не може бути, мій пане! Ми відразу б доповіли, якби це сталося!
— Побий вас грім! Ви ж уявлення не маєте, які ті наґи з вигляду!
— Але ми знаємо, які з вигляду всі інші племена! Сьогодні до міста ввійшли людина, доккебі й лекон. Наґа не було.
Король-лицар розгублено глянув на Кітату. Той недовірливим поглядом визирнув за стіну, до Само Фей. І Кітата, і всі присутні не хотіли й думати, що жінка з таким прекрасним голосом може помилятися. Кітата обернувся до вартових і помітив, що один з них підозріло перемінився на обличчі. Це був Даґат Шрайт. Кітата грізно підступив до нього:
— Тобі не жити, якщо смієш обманювати короля! Кажи: точно не було наґа?
Переляканий Даґат пробелькотів:
— По-по-по правді сказати, обличчя одного подорожнього ми не роздивилися. Якраз перед появою тигра-богатиря через південну браму до міста ввійшли четверо — людина, лекон, доккебі й ще хтось, загорнутий у плащ, які зазвичай носять у пустелі. На зріст він був такий, як людина, нічого особливого, тому ми його пропустили.
Кітата обурився:
— Тобто ви його не перевірили?!
Даґат почав плести якісь нерозбірливі нісенітниці. Але Кітата не звинувачував його. Він знав Даґата й вартових ще відтоді, як вони були шмаркачами. Вони ще не встигли привчитися до військового порядку. Їх важко було назвати справжніми воїнами. Так само як Джиґріма Джаборо — королем.
Але Король-лицар не на жарт оскаженів через недбалість своїх підданих. Вислухавши від короля жахливі прокльони, Даґат тремтливим голосом відказав:
— Хіба це міг бути наґ? Кажуть же, що наґи безпорадні перед доккебі. Хіба вони не запеклі вороги? А серед тих подорожніх був доккебі. І хіба наґ не замерзне в наших краях? А той, що в плащі, не дрижав від холоду.
— Оце ти сказав! Ти ще приведи трьох казкарів, щоб заговорили доккебі до смерті! Очі тобі виколю, недоумку! — накинувся на Даґата великий воєвода.
Даґат сполотнів, затулив очі долонями й осів на землю.
— Пробачте, пробачте мені, дядечку!
Це була остання крапля. У присутніх і так уже обличчя сіпалися від видовища, яке аж ніяк не можна було назвати розмовою величного короля з хоробрим воїном. Почулися смішки. Король-лицар мимоволі вихопив меча й уже кинувся до Даґата, але його зупинив Кітата.
— Заспокойтеся, Ваша Величносте. Ці воїни ще не пройшли належної підготовки. Виявіть Вашу королівську великодушність і шляхетність. І я ще дещо маю сказати Вашій Величності.
Почувши про королівську шляхетність, схвильований Король-лицар перестав розмахувати мечем.
— Що ти хочеш сказати, воєводо?
— Будь-хто, навіть найнікчемніша істота, опинившись на землях короля, отримує право на його захист.
Спантеличений Король-лицар витріщився на дядька.
— Тобто я мушу захищати цього наґа?
— Та ні!
Кітата ледь стримався, щоб не вигукнути: «Телепню, який з тебе король?».
— Я кажу, що тільки король вирішує, кого захищати, а кого карати. Ти повинен спитати в того, хто вимагає видати наґа, яке він має на це право.
Збудження Короля-лицаря трохи вляглося. Він ледь розумів, до чого веде Кітата. Але кинув гнівний погляд на Даґата, а потім гукнув з муру вниз:
— Я несу відповідальність за кожного, хто заходить у моє місто. Я ще не здобув доказів, що тут є наґ, але скажи, чому ти вимагаєш його видати?
Само не відразу змогла відповісти, але нарешті спитала:
— Що, і ти теж?
— Що — «і я»? Про що йдеться?
— І ти — король? Та в цих краях королів більше, ніж горобців!
Король-лицар почервонів з люті, а його підданці щосили старалися не сміятися. Перш ніж король устиг вилити своє обурення, Само м’яко додала: