Тому що сталося те, чого не траплялося вже кілька сотень років: тигр-богатир перескочив фортечний мур Джаборо. Страшно рикаючи, він наближався до Кітати.
Тінахан злякано підскочив і прокинувся. Хотів схопити списа, але згадав, що залишив його за дверима, і розсердився. Келія була замала, щоб там помістився довжелезний спис. Тінахан почув, як зарипіли двері. Його пір’я стривожено настовбурчилося.
Він глянув на двері й полегшено зітхнув. Це Кейґан вибігав з келії. І Тінахан пішов за ним. Надворі Кейґан пильно вдивлявся вдалину. Тінахан прихопив списа, прихиленого до стіни, та підійшов до нього.
— Я чув дивний звук.
— Це голос тигра-богатиря.
— Тигра-богатиря?
— Так. Цей звук ні з чим неможливо сплутати. Але все одно не розумію. Джаборо вже багато століть не знало нападів тигрів, ще від часів стрибка Заметинеба. На фортечній вежі палають вогні. Ти щось можеш розгледіти?
Тінахан придивився до далекої вежі.
— Там метушаться люди. Деякі зі зброєю. Начебто схвильовані, але це не схоже на битву. Тільки бігають безпорадно. Овва! А це що? Когось ведуть під руки.
Кейґан наморщив чоло.
— Як це — ведуть під руки?
— Може, і не ведуть, але він якось дивно рухається. Звідси не можу розгледіти. Хіба знепритомнів, побачивши тигра?
Кейґан поміркував і сказав:
— У мене погане передчуття. Буди всіх. Треба вдягтися й бути напоготові. Спершу спостерігатимемо. Якщо все стихне, ляжемо знову.
Чекати майже не довелося. Невдовзі купка вояків нечемно вдерлася до храму. Монахи, наполохані тупотінням і галасом, повибігали з келій. Кітата, який очолював загін, не звертаючи уваги на монахів, повів вояків до гостьового двору. Монахи, налякані вороже налаштованими вояками, не чинили опору. У гостьовому дворі Кітата від несподіванки закляк на місці.
Біля будинку сидів чоловік, спираючись обома руками на дивовижний подвійний меч. Поряд стояв велетенський гордовитий лекон зі страхітливим списом заввишки з дерево. У вояків і в самого Кітати затрусилися жижки. Кітата наказав воякам вишикуватися і, намагаючись не виказати хвилювання, заговорив:
— Я — воєвода міста Джаборо, Кітата Джаборо. Назвіться й ви, будьте ласкаві.
Чоловік, який сидів, озвався:
— Я — Кейґан Дракар. А це — Тінахан. Ми мандрівники. А в чому річ?
— Тигр-богатир щойно перескочив міський мур.
Кейґан схилив голову набік.
— Тигр-богатир не може перестрибнути мур Джаборо! Від часів Заметинеба такого не траплялося. Та хай би сам Заметинебо був живий, він не перестрибнув би цю стіну, надбудовану князем Мурою.
— Я теж так думав. Поки одна наґиня якимись невідомими чарами не змусила тигра-богатиря вилізти на стіну. Він їй підкоряється. Тигр розкидав усіх воїнів, схопив у зуби Його Величність і зістрибнув униз. А наґиня, його повелителька, сказала, що поверне Його Величність, коли ми видамо потрібного їй наґа. Трясця! Неймовірно! Наґи, виявляється, уміють говорити!
— Мені це відомо. Наґи вміють говорити вголос. Тільки рідко це роблять.
— Вам відомо, кажете? Значить, у вас є товариш...
Кітата зібрався був вимовити слово «наґ», але затнувся. Тому що з дверей, до яких Кейґан сидів спиною, вийшов укритий лускою наґ. Немов не помітивши остовпілих Кітату й вояків, він сторожко задивився в бік міської брами.
Наступної миті Кейґан і Тінахан вискочили наперед.
Вони стали посеред двору й затулили собою Рюна, виставивши свою страшну небачену зброю. Кітата з вояками хвильку повагалися й відступили. Стиснувши міцніше руків’я меча, Кітата вигукнув:
— Як ви смієте?!
Кейґан повертав Незламного то на одного вояка, то на іншого, поки зрештою не зупинився на Кітаті. Два вістря цілилися тому просто в груди, і Кітаті перехопило подих. Він з острахом глянув Кейґану в очі й побачив там віддзеркалення тих самих двох клинків.
— Ми не віддамо наґа.
Зціпивши зуби, Кітата підняв руку. Це був знак для вояків приготуватися до бою. Усі націлили зброю на ворогів. У Кітати було кількадесят вояків, а супротивників — лише двоє, але він розумів, що перевага все одно на їхньому боці. Подвійний меч Кейґана сам по собі вселяв тривогу, а здоровенний спис у руках усміхненого лекона взагалі був наче зі страшного сну. І Кітата зважився на жахливе рішення.
— Принесіть води.
Тінахан напружив м’язи й збільшився втричі. Його набухлий гребінь став схожий на сокиру.
Вояки переполохалися й відступили ще на кілька кроків, а Кейґан похитав головою.
— Воєводо, не роби дурниць. Ти помреш найстрашнішою смертю.
Прибігли бліді від жаху монахи й теж замотали головами. Монах Ґодайн кинувся до Кітати й крикнув: