— Кітато, схаменися! Хлоп’як цього не вартий!
Кітата, не відводячи погляду від лекона, перепитав:
— Хлоп’як? Про кого ти?
— Про Джиґріма, про кого ж іще?
— Ти кажеш, що Джиґрім нічого не вартий як король? Але, Ґодайне, його призначили головою нашої родини й князем Джаборо. Він — не якийсь там хлоп’як!
Ґодайн не знайшов, що відповісти. І тоді Кейґан з гіркотою мовив:
— Здогадуюся, що преподобний—твій близький друг. Дослухайся до його поради, воєводо! Твоя смерть буде марна. Якби ти й прогнав Тінахана, це не допомогло б повернути вашого короля. Мені шкода!
— Ти що, зібрався сам битися з усіма цими вояками?
— Я цього не казав, Біхьоне.
Кітата збентежився, коли побачив, як із-за спини наґа вийшов кремезний доккебі, хоча й не вважав доккебі небезпечними. Кейґан навчив Біхьона вдалого прийому, який давав змогу уникнути кровопролиття. Кейґан подав знак — і яскравий доккебінський вогонь засліпив більшість вояків. Почулися зойки й стогони. У Кітати теж почало темніти в очах. А Біхьон загасив вогонь.
— Мудрець уміє визначати, що можливе, а що ні. Здавайтеся, воєводо!
Від цих слів Кейґана в Кітати підігнулися коліна. І тієї миті Рюн сказав:
— Я піду.
Тінахан кинув на нього спустошений погляд. Біхьон дивився співчутливо. Але Кейґан здавався цілком байдужим.
— Куди ти підеш?
— Я хочу побачитися із сестрою, Кейґане.
Кітата відчув спалах надії; глянув на Кейґана. Той на хвильку замислився, але зрештою кивнув. Тільки погодитися з Рюном йому велів голос розуму, а не почуття.
— Так, я теж хотів би знати, як їй вдалося нас дістати аж тут. Має бути якась хитрість.
Біхьон видерся на фортечну вежу, не питаючи ні в кого дозволу, запалив два доккебінських вогні й випустив їх у нічне небо. Через цю поспішність йому довелося вислухати від Тінахана вкрай неприємні слова, хоча вже за мить лекон стояв як зачарований і не міг відірвати очей від видовища, освітленого тими вогнями.
Зовсім недалеко від міських воріт лежав на животі тигр-богатир завбільшки з будинок. Здавалося, він безтурботно спав. Але з його пащеки стирчало тіло Короля-лицаря — усе, крім голови. Збоку це мало такий вигляд, наче король мертвий. Але Тінахан розгледів посмикування його рук і ніг.
— Він живий! Тільки голова застрягла.
Біхьон щиро пожалів Короля-лицаря, затиснутого в щелепах тигра, наче в лещатах. Король-лицар нічого не бачив, мучився від тиску здоровенних зубів, захлинався гарячою слиною і хвилями жаху. Біхьон так виразно це уявив, що затиснув рукою рота й стражденно застогнав.
Тінахан шукав очима наґиню, але її ніде не було видно. Рюн теж не відразу знайшов Само. Його увагу привернула тепла пляма на тілі тигра, обриси якої раптом щось нагадали йому. Кейґан сказав:
— У неї кейґан.
Біхьон і Тінахан здивовано глянули на Кейґана. Той склав руки на грудях.
— «Кейґан» — означає «чорнолев». У неї хутро чорнолева. Вона лежить між пліч тигра. Придивіться! Ось завдяки чому вона дісталася аж сюди.
Тінахан теж помітив Само. Кейґан почав розпитувати людей на вежі, які ошелешено витріщалися на Рюна. Вони розповіли, як Само викрала Короля-лицаря. Розповіді очевидців були неймовірні. Глянувши на Само, Кейґан легенько похитав головою.
— Я вже знав, що твоя сестра незвичайна. Лише зайвий раз переконався. Як вона додумалася підставити спину тигрові? їй вельми пощастило, що хребет витримав. І де вона роздобула хутро чорнолева?
Рюн не втримався й гукнув:
— Само!
Чорна пляма на тигрі заворушилася, піднялася й відділилася від тіла тигра. З’явилася чорна постать з обличчям Само Фей. Само мислемовила:
— Рюне!
Від щастя в Рюна зашурхотіла луска. Він так давно не чув назького мислемовлення й тільки тепер усвідомив, як йому бракувало саме такого спілкування. У нього були чудові співрозмовники, проте доводилося постійно напружувати слух, щоб чути їх, і це виснажувало. Само сіла тигрові на шию, перехилилася через голову, зазирнула до Короля-лицаря й засміялася.
— Цей безбожник називає себе Королем-лицарем. Хай називається як хоче, що мені до того? Тільки от я досі не бачила, щоб він поводився по-лицарськи. Сподіваюся, він зрозуміє, чому я не можу називати його цим іменем.
Рюн ледь не плакав, але мислемовив, усміхаючись:
— Він — людина. Він постійно боїться смерті. Не варто чекати від нього назької гідності.
Само на мить закрила свідомість, щось обміркувала й мислемовила:
— І ти теж? Ти теж постійно боїшся померти? І це через мене?