— Забери її!
Тигр повернув голову. Рюн закричав ще раз:
— Тигре, забери мою сестру! Нехай відпочине десь на безлюдді. Благаю тебе, молю!
Рюн бажав сестрі добра, але припустився помилки. Він указав на неї сайкером. Тигр побачив блиск клинка, притиснув вуха й загарчав. Звук був такий тихий, що навіть людина його не почула б. А тим паче Рюн.
— От бовдур! — розчаровано похитав головою Тінахан.
Кейґан швидко сказав:
— Тінахане, мерщій стрибай! Рятуй Рюна!
Тінахан розгубився, адже Кітата погрожував убити заручника, щоб дошкулити Біхьону бризками крові. Тінахан насправді не мав упевненості, що вдасться здійснити те, про що він спересердя вигукнув, — утекти до того, як Біхьон перетворить місто на вогняне море. Він хотів обговорити цю думку з Кейґаном, але його увагу відвернуло видовище, від якого у всіх перехопило подих.
Кейґан непомітно й плавно, неначе по льоду ковзнув, забіг за спину Біхьону й стусонув його під коліна. Біхьон скрикнув і впав навколішки. Тоді Кейґан схопив його за волосся й приставив йому до горла Незламного. Відчувши доторк двох лез на шкірі, Біхьон перелякався.
— О-о-о! Кейґане, ти чого?
Кейґан твердо сказав:
— Воєводо, якщо вб’єш свого підлеглого, я вб’ю доккебі!
На вежі знову запала тривожна мовчанка.
Усі зойкнули, бо ніяк не могли второпати, що відбувається. Здавалося, Кейґан глузду відбився. Поки присутні міркували, навіщо це йому знадобилося, Біхьон збив їх з пантелику заливчастим гучним сміхом.
— Ха-ха-ха! Кейґане, оце ти гарно придумав! Чув, воєводо? Він мене вб’є! Ти засмутився?
Кітата анітрохи не засмутився, тільки від подиву розтулив рота, аж слина потекла. Він не міг збагнути: чи не уві сні все це відбувається. Кейґан гукнув Тінахану, розгубленому, як і решта людей на вежі:
— Тінахане, мерщій!
Той отямився, схопив списа, устромленого між каміння, і рвонув до краю стіни. Його охопив відчай, адже тигр-богатир саме наближався до Рюна.
Тигр був уже зовсім близько, коли Рюн нарешті здогадався, що роздражнив звіра сайкером. Само заволала:
— Стій, тигре! Стій, кому кажу!
Та тигр не зважав на крик наґині. Рюн теж закричав і виставив сайкер для захисту, але тигр одним змахом лапи вибив зброю з його руки. Удар такої сили міг розтрощити скелю. Сайкер відлетів далеко вбік, а Рюн упав і покотився по землі. Він сидів з настовбурченою лускою і дивився, як велетенський тигр затуляє собою нічне небо. Розкрилася пащека, схожа на печеру. Почулося гарчання. Рюн затулив обличчя долонями й мислевигукнув:
— Ні!
І цієї миті наплічник Рюна розкрився.
Тінахан, який саме приготувався до стрибка з вежі, закляк, де стояв. Біхьон і Кейґан не могли зрозуміти, чому він не стрибає.
— У чому річ, Тінахане?
Тінахан стояв мовчки, навіть не обернувся. Кейґан не міг піти подивитися, що коїться, бо мусив спостерігати за Кітатою. Але для доккебі, якого розпирає цікавість, немає нічого неможливого. Біхьон почав повзти на колінах, і Кейґану довелося зрушити з місця разом з ним. Кітата залишився із заручником, а всі інші підійшли до краю стіни.
Визирнувши вниз, вражений Біхьон скочив на рівні. Кейґан ледь не впав. Становище було складне. Кейґану довелося прибрати меча, щоб не поранити Біхьона. Він досі стояв за спиною в доккебі.
— Що там, Біхьоне?
Той спробував вирвати з рук Кейґана Незламного й прикласти до власної шиї.
— Я потримаю, а ти сам поглянь. Якщо буде потрібно, я сам себе заріжу. Скажи, це те, що я думаю?
Кейґан протяжно зітхнув і зиркнув на Кітату. З виразу обличчя воєводи можна було виснувати, що він не бажає бути замішаним у цьому безглузді. Кейґан віддав Біхьону меч і теж зацікавлено глянув униз.
— Дракар!
Тигр-богатир припав до землі й заревів. Просто перед ним сидів безпорадний Рюн, але тигр ревів не на нього. Шерсть на зашийку звіра стала сторч, коли він побачив, як з наплічника вирвалася казкова істота.
Дракон завис у повітрі над головою Рюна й дивився на тигра. Його широко розставлені крила з прожилками, що нагадували листки величезного дерева, легко тріпотіли на вітрі. З його вирячених очей сипалися іскри. Замість рота в дракона були дві довгі щілини по обидва боки голови. З пальців його передніх лап стирчали загрозливі пазурі, а нижче кремезних задніх лап звивався хвіст з китичкою на кінці, довгий і тонкий, мов лоза.
Таких крил не мала жодна пташка, такої голови не мав жоден звір, такого хвоста не мала жодна риба. Драконеня ще було невеличке — трохи більше за людський зріст разом з хвостом, який становив добрячу половину його розміру. Та його поява приголомшила всіх.