— Уже починається вистава. Ходімо? Цікаво, як швидко задрімають глядачі. Сподіваюся, ми ще знайдемо можливість закінчити розмову. Пані Макероу, будьте ласкаві, завітайте завтра до Вежі сердець.
Віас не надто любила мистецтво, тому досі й не відчувала ненависті до самовпевненої нездари Радіоль Сен. Але тепер зненавиділа Радіоль дужче за всіх у Хатенґраджі. Щосили притискаючи до шкіри збурену гнівом луску, вона мислемовила Ґалотеку:
— Я обов’язково прийду.
* * *
Рюн був у саду біля рідного дому.
Дмухав прохолодний вітерець. Крім нього там були ще п’ятеро.
Хваріт Макероу щось старанно писав. Він тримав у руці пензель, але писав не на звичайному пергаменті з овечої шкіри. Ця шкіра була нерівна, луската, тому пензель погано слухався Хваріта. Щоб не заважати другові писати, Рюн обернувся до Само із запитанням про цю дивну шкіру. Усміхнена Само мислевідповіла:
— Це — шкіра Юсбі, чия ж іще!
Рюн глянув у дальній куток саду. Там стояв Юсбі, прихилившись до дерева, щоб не було помітно його обдертої спини, шкіру з якої він віддав Хварітові. Юсбі жартівливо знизав плечима, наче просив вибачення за свій жалюгідний вигляд. І тоді його ліва рука відірвалася й упала. Вона була дерев’яна, адже справжню з’їв Кейґан. Юсбі розгубився, і Рюн залився сміхом. Хваріт присоромив його:
— Тихіше! Не даєш писати!
Рюн знав, чому Хваріту не подобається сміх. По тому, як його вбила Віас, він став дуже чутливий до звуків. Ззаду до Хваріта підійшла Віас і знову встромила йому в спину меч. Хваріт обурено мислевигукнув:
— А щоб тобі... Скільки можна?! Дай мені дописати!
Рюну було дуже цікаво, що саме пише Хваріт. І він знав, хто міг би йому про це розказати. П’ятий присутній у саду.
Але п’ятий не міг говорити, бо втратив свого Бога й перетворився на дуоксіна. Рюн витріщився на Хваріта, а той, не приховуючи роздратування, перетворився на дракона Асхваріталя. Він дихнув вогнем, щоб обпалити дуоксінову оболонку на п’ятому присутньому. Цим п’ятим виявився...
— Наґ ще не прокинувся!
Рюн розплющив очі. Не звик прокидатися від звуку голосу. Також здалося дивним, що його розбудили саме слова про те, що він ще не прокинувся. Але Рюн не мав часу, щоб обміркувати цей досвід. Він спробував пригадати, де й чому опинився.
Він був скутий залізними ланцюгами й лежав на холодній підлозі.
Рюн зашурхотів лускою від переляку й роззирнувся. Приміщення було світле й розкішне, схоже на передпокій багатого дому. Рюн не відразу знайшов очима Біхьона й Тінахана. А від їхнього вигляду перелякався ще дужче.
Тінахан і Біхьон теж лежали на підлозі, скуті ланцюгами, спинами один до одного. Тінахан лежав на боці й не міг підвестися, тому вивергав брудні прокльони. Рюн здивувався: чому могутній лекон так покірно терпить наругу, адже він міг просто розірвати ланцюги й розправитися з кривдниками. Але Рюн почув поряд незнайомий голос і перестав запитувати в себе про це.
— Обережно, леконе! Я знаю, що ти можеш одним рухом розірвати ланцюг. Мабуть, для тебе слід було виготовити міцніші кайдани, та часу бракувало. І ми вдовольнилися тим, що прив’язали тебе до доккебі. Якщо рвонеш ланцюг — відірвеш йому руки. А ти, доккебі, якщо спробуєш розплавити залізо свої вогнем, спалиш свого дружка-гребененосця!
Біхьон понуро спитав:
— Ось чому ви взяли не мотузки, а ланцюги!
— Атож! Щоб розплавити ланцюг, потрібен потужний вогонь, чи не так?
Тінахан гнівно заволав:
— Біхьоне, пали! Несила це терпіти! Хай руки мої трохи підгорять, грець із ними!
— Твої руки не підгорять, а згорять повністю!
— Що? Я залишуся без рук? Нічого, я цих падлюк затопчу!
— Але твої ноги теж зв’язані.
— То заклюю!
Це завзяття вразило Біхьона й налякало водночас. Якщо Тінахан був готовий пожертвувати власними руками, він міг спересердя й Біхьонові руки відірвати. Тінахан хвацько вигукнув:
— Слухай, Біхьоне, хочу знати твою думку. Що важливіше: честь чи руки? Певно, перше?
Біхьон, обливаючись холодним потом, обдумував відповідь, коли раптом у розмову втрутився новий голос:
— Як твоя нога?
Рюн обернувся на той голос і побачив Кейґана, прив’язаного ланцюгом до колони. Він мав ще гірший вигляд, ніж інші члени загону. Його побите обличчя набрякло, одяг був подертий на шмаття. Рюна все це страшенно здивувало.
— Рюне, ти прокинувся? Доброго ранку! — спокійно, як завжди, мовив Кейґан. — То що, воєводо, як твоя нога?
Рюн обернувся в інший бік і побачив підвищення з незвичайним великим кріслом. Воно мало вишукано оздоблені спинку й підлокіття, хоча було витесане з цілої кам’яної брили.