— Він уже перетворився на дракона. Пізно. Щоби стати драконодухим, потрібно з’їсти драконів корінь.
— Ніхто не збирається його їсти.
— Тоді навіщо він вам? Це небезпечна істота. Ти насмілився погрожувати доккебі, тому я вже знаю, що не вмієш належно зважити небезпеку. Але все одно мусиш розуміти наслідки придбання дракона!
— Якщо дракон такий небезпечний, він становитиме небезпеку й для наших ворогів, хіба ні?
Кейґан насупив брови та придивився до виразу обличчя Кітати. Потім зітхнув і спитав:
— І ти теж?
— Що?
— Тобі теж потрібен птах, який питиме твої сльози?
Серед присутніх тільки Біхьон здогадався, про що йдеться. На їхнє щастя, Кейґан додав більш зрозумілі слова:
— Тобі потрібен дракон, щоби зробити Короля-лицаря непереможним? Але хіба не ти сам слізно скаржився на дурість небожа? Чи ти тоді лише вдавав засмученого? А може, змінив думку, коли побачив дракона?
— Стеж за словами! Великий воєвода — мій вірний підданий! — почувся гострий голос, на який усі враз обернулися.
У супроводі невеличкого почту ввійшов Джиґрім Джаборо — Король-лицар.
Кітата Джаборо й вояки схилили голови в поклоні, а король пройшов до підвищення та всівся на кам’яний трон. Біхьон зауважив, що розкішне вбрання короля в багатьох місцях пропалене до дір.
Рюн тільки тепер зрозумів, що сидіння на підвищенні — королівський престол, але для нього залишалося загадкою, навіщо сидіти на такому жорсткому грубому камені.
— Це камінь з міського муру, подряпаний Заметинебом, — пояснив Кейґан. — Дуже пам’ятна річ. Хоча й сидіти на ньому незручно.
— Обов’язки короля важкі, відповідальність — страшна. Королівський престол і зручність — несумісні поняття, — утрутився Король-лицар.
— Так, щодо престолу це справедливо.
Король-лицар не відразу збагнув, що Кейґан дивно висловився. Усі теж витріщилися на нього, мовби в очікуванні пояснень. А Біхьон не стримався й зареготав на все горло. Він би качався підлогою від реготу, якби його не стримував ланцюг, тож бідолаха лише дрібно трусився всім тілом. Король-лицар шаленів з люті через той сміх. Біхьон трохи вгамувався й відповів:
— Ваша Величносте, він мав на увазі, що престолові незручно під Вашими сідницями!
Король-лицар побілів, потім позеленів і накинувся на Кейґана з таким криком, що жили випнулися на шиї. А Кейґан не відвернув від короля погляду, хоча й далі мовчав. Тінахану зрештою набридло вислуховувати потік лайки, який надто затягнувся, він роздратовано закукурікав і вигукнув:
— Стули вже пельку!
І Король-лицар замовк. Від кукурікання у всіх позакладало вуха. А Кейґан тепер заговорив:
— Джиґріме, от що я скажу тобі.
— Як ти смієш так звертатися до Його Величності?!
— Помовч! Так от, Джиґріме Джаборо. Багато я знав тих, хто розводився про королівські обов’язки та чесноти. Але ніколи не чув про королів, які серед ночі, мов розбійники, викрадають людей! Тому, поки не буде вибачень, відповідних заподіяній нам шкоді, ми тебе не те що за короля — за людину не вважатимемо!
Кейґан говорив спокійно, тримався з гідністю, і це ще дужче розлютило короля.
— Королі не просять вибачення!
— А доведеться, — пригрозив Тінахан.
Король-лицар здригнувся. Подивився на ланцюг, що з’єднував Тінахана з Біхьоном, і перевів погляд на Кітату. Той кивнув.
— Він не звільниться, якщо тільки не відірве руки доккебі.
Король заспокоївся й пирхнув буцімто від сміху.
— Наґу, скажи мені, як приборкати того дракона? — наказав він Рюну.
Рюн захлинувся від гніву:
— Де дракон?
— Сидить на даху. Ніколи не бачив такої капосної тварини. Я послав по нього на дах вояків, а він дивився-дивився, як вони лізуть, а потім раз — і злетів у небо. Коли вони спустилися — сів назад. А ще обпалив моє королівське вбрання! А міг і цілий замок спалити!
Біхьон загиготів: тепер зрозуміло, чому одяг короля в такому стані. Рюн відчув полегшення, коли дізнався, що з Асхваріталем усе гаразд. Король-лицар говорив далі:
— Люди кажуть, що дракон захищав тебе від тигра-богатиря. Значить, ти вмієш ним управляти?
— Не сказав би, що я ним управляю. Я його довго носив із собою, а вчора він розплющив очі.
— А чому тоді він тебе захищав?
Рюн замислився. І тоді Кейґан мовив:
— Дракони — вельми розумні. Навіть драконова насінина здатна відчувати небезпеку й сама визначає, коли можна прорости. Певна річ, дракон відчуває, що Рюн про нього піклується, тому захищав його.