— А я в ньому не побачив ані проблиску розуму. Я йому стільки всього пообіцяв, а він, здається, нічого не второпав.
— Джиґріме, батьки не обіцяють дітям винагороди за те, що ті досягнуть у житті успіху. А дракон тільки вчора розплющив очі. Це — дитинча, не забувай.
Король-лицар розсердився, бо Кейґан знову звернувся до нього неввічливо, але не виказав невдоволення, бо помітив, що очі Тінахана палають від люті.
— То що ж мені робити? Приставити до дракона няньку й учителя?
Біхьона це знову розсмішило. А Кейґан байдуже хитнув головою.
— Гадаю, ти не маєш робити щось для дракона, бо він тобі не належить.
Король-лицар розгубився. Він був такий збуджений цією розмовою, що забув обговорити питання права власності на дракона. Обернувся до Рюна й мовив:
— Хай так. Але, наґу, скажи, навіщо ти взяв дракона із собою?
— Навіщо? Асхваріталь розквітнув, тому що я був поряд. Я власноруч викопав корінь, тому вирішив, що мушу його захистити.
— Асхваріталь? Он як. І він потребував захисту? Від кого?
— Від наґів, які ненавидять драконів, і від жадібних людей, які збирають драконів корінь. Я подумав, що опікуватимуся ним, поки зможу, поки він цього потребуватиме.
— Ти взяв його тільки із цієї причини? А що ти збираєшся робити, коли він виросте? Коли ти не будеш йому потрібен? Чесно кажучи, він уже зараз легко обходиться без твого захисту.
— Думав відпустити його, якщо захоче. А як не захоче — стати його другом.
Король-лицар зрадів.
— Справді? Відпустити, якщо він захоче? Тобто, якщо він захоче залишитися зі мною, ти його відпустиш?
Рюн глянув на обпалене вбрання короля.
— Побоююся, Асхваріталь цього не хоче.
Король-лицар обурено кашлянув. Помізкував хвильку й запропонував:
— Подумай, може захочеш послужити мені разом зі своїм другом Асхваріталем? У вас буде все що завгодно, усе, чого забажаєте.
— Я маю одну незавершену справу. Разом із цими панами йду до Великого храму Хаінся. Певно, монах Ґодайн казав вам?
Король-лицар глянув на Кітату. Той сказав:
— Мабуть, ви подумали, що монах Ґодайн причетний до вашого викрадення. Я мушу прояснити вам, що це не так. Ґодайн — просвітлений монах, але насамперед — мій друг з дитинства. Коли я вдерся з вояками до храму, Ґодайн дуже розгнівався й пішов до королівського замку скаржитися на моє свавілля. Пішов рятувати гостей свого храму. Але там йому не відчинили, і він повернувся ні з чим.
Рюн зиркнув на Кейґана, і той кивнув. Рюн сказав Королю-лицарю:
— Ще раз повторю: ми мусимо йти до Великого храму Хаінся.
— Усі? Чи вони — твої провідники?
Тінахан уважно стежив за тим, що відповість Рюн.
— Там чекають на нас усіх.
— Усіх?
— Так, ми всі потрібні Великому храму. Тож відпустіть нас, прошу.
Король-лицар наморщив чоло. Він не міг допустити, щоб розійшлися чутки про те, як він силоміць утримував загін, що служить Великому храмові. Цим він заробив би собі погану славу.
Але й втратити дракона, який випадково потрапив йому до рук, король теж не міг.
— І що, ви дуже поспішаєте?
— Не можу точно сказати. Мені тільки відомо, що потрібно йти до Великого храму, але до якого часу треба встигнути, не знаю.
— Зробімо так: я надішлю до Великого храму звістку, що ви перебуваєте під моїм захистом. Як дочекаємося відповіді, то вже тоді й зрозуміємо, що слід робити далі.
Рюн не знав, що сказати. Кейґан помітив це й утрутився:
— Нам потрібно порадитися щодо вашої пропозиції. Ви не могли б залишити нас самих?
— Гаразд. Піду, гляну, як там дракон. А ще треба перевдягтися.
Король-лицар підвівся й вийшов. Кейґан вимагав, щоб Кітата Джаборо та вояки теж вийшли, але Кітата насторожився.
— Ми відійдемо якнайдалі, й ви зможете поспілкуватися пошепки.
— Так не вийде. Наґи вміють розмовляти, та дуже погано чують.
Кітата погодився із цим і вийшов разом з вояками, але спершу перевірив, чи міцно тримаються ланцюги. Коли нарешті в залі залишилися тільки четверо товаришів, Рюн поквапливо заговорив, звертаючись до Кейґана:
— Що нам робити?
Кейґан мовчки дивився в стіну. Тінахан, який лежав на підлозі, проклинаючи свою долю, повернув голову до наґа:
— Я дещо хочу спитати, Рюне. Чому ти їм набрехав?
— Що? Хіба я брехав?
— Ще і як! Ти сказав, що ми всі потрібні Великому храмові. Та насправді там чекають тільки на тебе, а нас найняли, щоб тебе супроводжувати.
Від цих слів обличчя Рюна скам’яніло.
— Я не залізнокровний, як дехто. І не можу покинути друзів у халепі.