— Коротун! Коромисло! Корогва! Корок! Короста! Корабель!
— Годі!
Кейґан, який досі дивився в стіну перед собою, утратив терпець. Щойно Біхьон замовк, Кейґан опустив голову.
— Хай там як, нам треба виплутатися.
— І що ж робити?
Кейґан знизав плечима, нахилився вперед, високо підняв зв’язані руки, потім опустив — заходився щосили грюкати ланцюгом об кам’яну підлогу. Біхьон, Тінахан і Рюн сторопіли. А коли Кейґан випростав уперед вільні руки — так і ахнули. Тінахан не надто вишукано пирхнув, Рюн скрикнув, але нечутно, бо то був мислекрик. А Біхьон тільки рота роззявив.
— Ти що, чарівник?
— Чарівників не існує, Біхьоне.
— Це таємниця? Розкажи, я нікому анічичирк! Це щось схоже на ті чари, якими ти ловив звірину в Кіборені?
— Це все досвід, терпіння й талан.
І Кейґан розкрив долоню, і всі побачили подрібнену траву. Біхьон прожебонів, чи, бува, Кейґан чарами не перетворив ланцюги на траву, а Рюн вигукнув:
— Хічамма! Ось що це за трава!
Кейґан кивнув і взявся за ланцюг, який тримав його ноги.
— Хічаммою можна розкришити шиктоль, а він набагато міцніший за цей ланцюг. Вони думали, що вчинили мудро, закувавши нас, а вийшло, що полегшили нам звільнення. Ох і засмутяться, коли побачать!
— Коли ти знайшов цю траву?
— Коли Тінахан морочився з Королем... З яким — не пригадую... А, з Королем-силачем. Я помітив траву й трохи назбирав. І вона, як бачите, стала в пригоді.
Кейґан підвівся та заходився звільняти товаришів. Коли Тінахан почав намотувати ланцюги на кулаки, це стривожило Кейґана. Лекон випробовував нову зброю: ударяв кулаками, обмотаними ланцюгами. Полетіли іскри, зчинився страшний грюкіт. Кейґан тихо мовив задоволеному Тінахану:
— Слухай-но.
— Що, Кейґане?
— Будь ласка, не втрачай розуму.
Тінахан усміхнувся. Побачивши цю усмішку, Біхьон припустив, що Тінахан, хоч і поважає Кейґана, тлумачить його прохання по-своєму.
* * *
Ґалотек не змусив Віас чекати. Тільки-но пані Макероу ввійшла до Вежі сердець Хатенґраджа, до неї наблизився послушник і повідомив:
— Пані чекають на тридцять другому поверсі.
Віас здивувалася. Вона не припускала, що Ґалотек досягнув такого поважного віку.
Вік наґів важко визначити за зовнішністю, адже час не залишає на них значних відбитків, крім клаптів мудрості в найстарших. Після того, як наґи полиняють, навіть немолодих не можна відрізнити від юнаків. Тому наґи доволі точно визначають вік нового співрозмовника переважно за глибиною суджень і витонченістю мислевисловів. Віас уважала, що Ґалотеку не більше п’ятдесяти, тому й була здивована, що такий молодий хранитель мешкає аж на тридцять другому поверсі.
Віас також не уявляла, як це високо — тридцять другий поверх. Зсередини в стінах Вежі були зроблені численні ряди заглиблень, у яких зберігалися посудини із серцями. Коли Віас і послушник, який супроводжував її, піднялися сходами на певну висоту, вона зауважила, що посудин у заглибленнях більше немає.
— Це й усі серця? А я думала, їх тут мільйони, — мислемовила вона.
Послушник не дорікнув Віас за те, що їй не відомі особливості зберігання сердець, хоча це й була найважливіша в житті наґів справа. Зазвичай жінки не цікавилися чоловічою роботою, і така байдужість уважалася чеснотою.
— Звісно, сердець могло бути значно більше. Але ми не зберігаємо серця загиблих. Проводимо скромний поховальний обряд і знищуємо.
— Як ви дізнаєтеся, що власник серця мертвий? Тим паче, якщо це чоловік. Вони можуть загинути далеко за межами міста.
— Серце теж помирає. Це відразу помітно.
— О, я і не знала.
Невдовзі Віас усвідомила ще одне: видершись на тридцять другий поверх, вона постане перед Ґалотеком у жалюгідному вигляді. Виснажена цим сходженням, нагадуватиме нещасну грішницю, яка просить зглянутися на неї. Хоча Ґалотек і знав про її злочин, Віас не хотіла, щоб він бачив її такою. Тому на тридцять першому поверсі вона зупинилася. Думала, що послушник спитає, у чому річ, але він терпляче чекав. І Віас дещо збагнула: «Хай йому грець! Послушник знав, на якій висоті мої сили вичерпаються! Цікаво, це Ґалотек усе розрахував чи шмаркач сам здогадався?».
Віас не допитувалася в послушника. На її щастя, той перший мислемовив:
— Для мене честь супроводжувати пані, яка знається на правилах пристойності. Хранитель Ґалотек завжди непокоїться, що його відвідувачам доводиться долати стільки поверхів. Тому я пропоную всім гостям тут перепочити. А пані й сама зупинилася!
Віас ледь не пирснула сміхом. Зупинилася вона не через турботу про почуття Ґалотека, який так дбав про своїх відвідувачів. Коли її дихання вирівнялося, Віас продовжила сходження.