— Зв’яжіть мене.
— Що це за дивне прохання?
— Нічого дивного. Це необхідно. Прив’яжіть мене до стільця якомога міцніше. Присягаюся іменем Богині, яка не залишає слідів, ви мені ще дякуватимете за цю пропозицію.
Віас, хоча й вагалася, не могла піддати сумнівам присягу іменем Богині. Вона прив’язала хранителя до стільця. Але була така розгнівана, що спересердя в’язала міцні вузли. Та Ґалотека ця міцність не вдовольнила. Він попросив в’язати ще міцніше, і Віас затягнула мотузку так, що вона ледь не здирала луску з його шкіри. Коли руки й ноги були прив’язані до стільця, хранитель посмикався всім тілом, щоб перевірити вузли, і нарешті вдовольнився.
— Дякую. Вас здивувало моє прохання?
— Так, і набагато більше, ніж ви думаєте.
— Але так потрібно. А тепер відійдіть трохи назад.
Віас відступила на кілька кроків, щоб дізнатися, чим усе закінчиться. Коли вона відійшла, Ґалотек знову розсміявся.
Але вираз його обличчя враз змінився до невпізнанності.
Віас мимохіть відступила ще далі. Ніколи в житті не бачила обличчя, сповненого такої злості. Ґалотек моторошно зашурхотів лускою і, здригаючись, мислемовив:
— Віас! Убивце, я проклинаю тебе!
Віас ледь не зомліла.
Це був мислеголос Хваріта Макероу.
Почувши мислевислів мертвого брата, Віас сторопіла. Заплуталася в тенетах подиву й переляку, тож насилу змогла себе опанувати. Весь цей час Ґалотек дивився на неї та божевільно реготав. Кивнув на мотузку, наче просив його розв’язати. Проте Віас навіть не поворухнулася. Стала біля стіни й розлючено мислемовила:
— Що це за жарт? Поясніть!
— Невже ви справді вважаєте це жартом?
Віас не відповіла. І Ґалотек знову засміявся.
— Добре, я поясню, і ви мене розв’яжете. Через мене з вами говорила душа Хваріта.
Віас була вражена ще дужче. Не відриваючи погляду від Ґалотека, вона мислезапитала, хоча й сама не вірила в те, що говорила:
— Ви — збирач душ?
— Так. Зараз я хранитель Ґалотек.
— Не може бути! Наґи не бувають збирачами душ!
— Ви — учена й мусили б розуміти, що не слід надто довіряти недоведеним припущенням. Подумайте трохи ширше: чому серед наґів немає збирачів душ?
— Тільки наґ несповна розуму прийме в себе душі безбожників!
— А за певну винагороду? Це можливо.
— Яку ще винагороду можуть пообіцяти душі? Хіба вічне життя? Але це дурість!
— Чому — дурість?
— Переселятися з одного тіла в інше серед натовпу душ, забуваючи, хто ти є, — кому потрібне таке вічне життя? Звісно, безбожників може підштовхнути до цієї дурості страх смерті, але наґам це навіщо?
— А чому ви враховуєте лише наґів? Хоча загалом ви маєте рацію. Наґи живуть так довго, що встигають знудитися від життя. Вони зустрічають смерть без страху. Але чому тоді доккебі, яких смерть узагалі не лякає, нерідко стають збирачами душ?
Віас не знайшла відповіді, й Ґалотек відповів сам:
— Доккебі дуже добросерді; якщо бачать, що помирає збирач душ, беруть його тягар на себе. Їм не потрібне вічне життя. Вони співчувають душам, які можуть загинути разом зі своїм збирачем, і погоджуються їм допомогти.
— Значить, ви співчуваєте безбожникам?
— Ні. І крім вічного життя від душ можна здобути ще одну винагороду. Це — знання. Неймовірно, але всередині мене живе душа дроворуба з Касіди, який помер три сотні років тому.
Від згадки про дроворуба луска Віас настовбурчилася. Ґалотек указав поглядом на стіл і мовив:
— Цю дудку двісті років тому виготовив видатний майстер. А сорок років тому я прийняв душу музиканта й від неї навчився грати. Він мені каже, що як для наґа, я чудово граю, але підозрюю, що він мені лестить.
— І як ви зустрілися зі збирачем душ? Невже ходили на Північ?
— О, ви зацікавилися моїм минулим? Розумію вас, але це не стосується сьогоднішньої розмови. Зараз важливо, щоб ви повірили в те, що я — збирач душ і що в мені живе душа Хваріта. Ми могли б багато чого обговорити, але спершу розв’яжіть мене, будьте ласкаві.
Віас витріщилася на Ґалотека. Не збиралася його звільняти, а натомість згорнула руки на грудях.
— Усередині вас справді живе Хваріт?
— Показати ще раз?
— А як сталося, що ви прийняли його душу?
— Я знайшов його, коли він помирав. І пустив до себе його душу.
— Хваріт погодився оселитися всередині збирача душ?
— Ні, він не погоджувався. Він хотів стати женихом Богині.
— Що?
— У мене всередині є і жіночі душі. Одна з них, яка добре вміє переконувати, допомогла мені заманити й спіймати Хваріта, удавши із себе Богиню.