Тінахан, який несамовито трусив Джиґріма Джаборо, тримаючи його за гомілку догори дриґом, розгубився від власного вигуку. На мить забув про Джиґріма, але тому не полегшало, бо Тінахан міг розслабити пальці, і князь гепнувся б на землю. А падіння з такої висоти могло закінчитися переломом шиї. Джиґрім подумав, що спроба втечі від лекона на дах була помилкою.
І Джиґріму довелося зважитися на вольове рішення, на яке пішла б не кожна жертва нападу, — привернути увагу кривдника. Джиґрім заволав, і Тінахан згадав про його існування.
— Ой, я не те сказав. Слухай ще раз. Гулянка скінчилася! Я йду геть! Ой, ні. Курячі мої мізки! Так негарно. Не по-молодецьки! Що ж придумати?
Джиґрім і далі висів на карколомній висоті. Дивився вниз і не бачив там нічого, що допомогло б відчути радість життя. На подвір’ї королівського замку валялися розкидані навсібіч і добряче поколошкані вояки та потрощена зброя. Поміж них походжали Кейґан і Біхьон, пропонували воякам «не вдавати мертвих, бо така поведінка не додає їм честі». Та вояки, здавалося, не бажали дослухатися. Кейґан похитав головою і зненацька, ніби згадав про щось, — глянув на дах. Побачив, що Джиґрім досі теліпається, намертво затиснутий Тінаханом, і зітхнув з полегшенням.
— Тінахане, годі розважатися. Спускайся. Якщо ненароком його впустиш, містяни в майбутньому натраплять на труднощі.
— Які?
— Муки вибору. Їм доведеться обирати, який камінь більше вшановувати — подряпаний Замети-небом чи той, який розтовк головою їхній князь.
Спини кількох вояків, які лежали долілиць, дрібно затремтіли. Вони сміялися, значить, були-таки живі. Тінахан гигикнув, відштовхнувся від даху й стрибнув. Джиґрім заверещав так, що йому подих перехопило. Але марно боявся — Тінахан м’яко приземлився й відпустив Джиґріма. Той безпорадно осів на землю й почав блювати від пережитого хвилювання.
Кейґан байдуже відвернувся. В іншому кінці подвір’я стояв Рюн з Асхваріталем на плечі. А перед ним сидів на землі Кітата Джаборо й невідривно розглядав свій наполовину розплавлений меч. Щоби врятувати небожа від помсти Тінахана, він знову спробував захопити заручника. Обрав Рюна. Цей вибір підтримали і його підлеглі. Але здійснити задум Кітаті не вдалося, бо на нього раптом налетів Асхваріталь.
Меч Кітати, який був раніше гострий, як і його пиха, тепер став не більш небезпечним за уламок заліза. Від оплакування коштовної зброї Кітату відвернули чиїсь кроки. Він помітив Кейґана.
— Я щойно виявив найбільшу помилку природи, — понуро мовив Кітата.
— І яку ж?
— Навіщо вона створила цих жахливих леконів?
Рюн оглянув подвір’я та розкиданих там вояків і подумки погодився зі словами Кітати. А Кейґан суворо мовив:
— Я теж виявив помилку природи.
— А ти яку?
— Вона створила дурних людей, які розлютили лекона, бо забажали чужого дракона.
Кітата підвів до нього сумний погляд. Кейґан вів далі:
— Наступного разу приймай гостей міста з належною пошаною, воєводо. Не вдирайся туди, де ночують гості, не гаси їм вогонь у грубці, не бий по голові молотком.
— Так, слушна порада, — відповів Кітата на подив спокійно.
Кейґан навіть здивувався.
— Ти це зробив, бо так наказав твій небіж, князь?
Кітата не відповів. Кейґан озирнувся. До них наближався Біхьон, а за його спиною досі блював Джиґрім. Кейґан звернувся до воєводи:
— Цьому недоумкові щось казати — марна справа, тому скажу тобі, Кітато. Якщо Джиґрім хоче гратися в короля, це його право. Але задумайся про віковічні прагнення свого народу, про справді корисні для нього починання, замість того щоб витрачати час на спроби досягти неможливого. Джаборо стоїть у чудовому місці. І ваш рід з покоління в покоління давав місту гідних князів. За таких умов на місто чекає прекрасне майбутнє, якщо тільки ви з Джиґрімом відмовитеся від думки про здобуття королівського звання. Спробуй донести це до небожа.
— Тобто, ти кажеш, що на нас чекає прекрасне майбуття, але без короля?
— Я кажу, що без цього можна обійтися.
Кітата на хвильку замислився й нарешті сказав:
— Але хіба не король — основа всього? Короля в цих краях не було вже так давно!
Кейґан скоса глянув на нього.
— Тобі потрібен король?
— Є таке бажання. Тому я і не відраяв небожа, коли ще можна було.
— Он як. Тоді скажи: хто такий король?
Біхьон зупинився віддаля й нашорошив вуха. Кітата й далі сидів на землі. Нарешті він підвів очі до неба й промовив:
— Він — вогонь, що переплавляє золотий пісок на цілісний зливок золота. Він — вода, що збирає піщинки у високу вежу. Він подібний до коваля Останньої кузні, який збирає ледь тепле світло від тисяч зірок і перетворює на жар для кування заліза. Він — той, хто збирає докупи все безладно розпорошене, скріплює водно волю багатьох роз’єднаних людей, щоб вони могли спільно досягти великих звершень.