Це додало сміливості, й Хваріт заспівав голосніше. Проте ніхто навіть не кинув погляду на нього. Хваріт зрадів, а Кару кивнув йому. «Певно, так почуваються доккебі, коли вдягають свої шапки-невидимки», — подумалося йому. Доккебі в чарівній шапці міг виробляти що завгодно й залишатися непоміченим. А Хваріт співав, і його не чули наґи. Йому було відомо, що наґи, загалом, чують, хоча й украй погано, тож привчилися не зважати на шум. Можна було припустити, що його ніхто не чув. Це додало Хваріту ще більшої впевненості, й він виводив пісню щораз гучніше.
А Свачі й Кару з гіркотою подумали: «Добре, що інші наґи не чують цієї пісні. Добре й погано водночас».
Рюн Фей, мов заворожений, дослухався до звуку, що потроху даленів. Але причарував його не голос Хваріта. Він не розумів, чого це друг іде вулицею, дурним голосом вигукуючи божевільні слова. «Що він верзе? Чиїх це рук і ніг торкнувся тлін? Який такий король? Що значить “душа, пробуджена тобою”?» — міркував Рюн. Від цих роздумів йому тільки паморочилося в голові.
Аж раптом він знайшов несподіване пояснення:
— Та це ж... музика... Пісня!
Рюн скочив на ноги й міцно вчепився за поруччя балкона. Перехилився якомога далі, але пісня вже віддалилася. Рюн мало не кинувся навздогін за Хварітом, але зрозумів, що це неможливо. Неповнолітньому наґу вкрай небезпечно виходити без супроводу, бо він може стати чиєюсь «здобиччю», як застерігав Хваріт. Безперечно, до родини Фей приєдналося так багато чоловіків, що інші родини роздирали заздрощі. Рюн міг звернутися до когось з них. Та Рюн волів би взагалі не бачити цих дармоїдів, не те що просити в них допомоги. Він подумав про сестер і тіток, та ніхто з них не вийшов би на вулицю на прохання хлопця.
— Дозволиш увійти, Рюне?
Рюн збагнув, що помилявся. Була одна наґиня, яка зробила б для нього що завгодно. Але просити її він не міг. Рюн притьмом кинувся з балкона до кімнати й передав мислевислів:
— Так, заходь.
Відчинилися двері. Рюн зустрів гостю з опущеними очима, як вимагали правила пристойності, тож міг бачити тільки її прекрасні ступні. Ці ступні неспішно наблизилися. Рюн похилив голову якомога нижче, щоб випадково не подивитися гості в очі.
— Підведи голову. Ну-бо, Рюне! Шия болітиме.
Отримавши дозвіл, Рюн поволі підвів голову. Перед ним було добре знайоме обличчя. Очі широко розплющені, неначе від подиву. А на вустах, як завжди, — неповторна, неземна усмішка. Рюн не без зусилля відкрив для спілкування свідомість.
— Що привело тебе до мене, Само?
— Мені переказали, що Хваріт уже пішов. Шкода, не встигла з ним побачитися. Мабуть, він ще недалеко відійшов. Покличмо його назад?
Рюн ледь стримався, щоб не погодитися.
— Не треба.
Само знову здивовано глянула на брата й кивнула. Вона сіла, а Рюн і далі стояв. Само почувалася незручно, тож мислемовила:
— Ти чекаєш запрошення сісти?
— Звісно.
— Сідай, Рюне Фею.
І Рюн сів. Само мовчки роздивлялася брата й добирала мислевислови для продовження розмови. Рюн мислемовив перший, щоб допомогти їй.
— Благаю, не називай мне прізвищем Фей.
— Чому це? Ти й досі Фей.
— За дев’ять днів уже не буду.
— Доти ще можна.
Рюн показав жестом, що не хоче сперечатися далі. Вигляд це мало такий, наче в нього немає власної думки й він цілком покладається на волю жінки. Само це не сподобалося.
— Це я запросила сьогодні Хваріта.
Рюн криво всміхнувся.
— Вітаю тебе із черговим успіхом. У нас тепер є ще двоє чоловіків, так? Певно, пані Дусена лютує.
Само розгубилася на хвильку, а потім мислемовила:
— Ти несправедливий до мене, Рюне. Я запросила Хваріта не для того, що переманити чоловіків з його родини.
— Дусена Макероу нізащо не повірить.
— Хай пані Дусена думає, що хоче. Але я того не бажала. Я лише помітила, як ти собі місця не знаходиш перед вийманням, і покликала Хваріта, бо сподівалася, що розмова з другом тебе розрадить. Хваріт погодився й прийшов. Тільки от чому ти його відпустив? Краще побули б разом до дня обряду.
Рюн відповів глузливо:
— О так! За ці дні ти змогла б переманити весь його почет. Пробач, що випадково став тобі на заваді. На мою скромну думку, сьогоднішня подія може призвести до справжньої війни з родиною Макероу.
— Рюне Фею!
Рюн закрив свідомість. Лусочки на тілі Само гучно зашурхотіли. Вона, схоже, гнівалася, але в її свідомості більше відчувався сум.
— Не смійся з мене. Нам залишилося недовго бути разом. Тільки дев’ять днів. Хіба можна проводити цей час у сварках? Ти уникаєш розмов зі мною, ти прогнав Хваріта, якого я запросила заради тебе. Скажи, Рюне, що мені для тебе зробити?