Хваріт не мав чим заперечити. Свачі рвучко підвівся й почав одягатися, неначе згадав про якусь справу.
— Тут навіть не потрібно вигадувати чарівну отруту. Усе й так зрозуміло.
— Що зрозуміло?
— Ти, мабуть, не погодишся зі мною, але я мисле мовлю, Хваріте Макероу. Визнай, ти хвилюєшся перед вийманням, як і всі наґи. Можеш не відповідати просто зараз. Знаю, скажеш, що ти послушник, досконалий наґ, який не має жодного стосунку до всіляких нісенітниць і душевних хвилювань.
Хваріт і справді збирався відповісти щось таке, тому трохи обурився. Свачі тим часом вів далі:
— Ніхто не досконалий. Подумай сам. Ти хвилюєшся перед обрядом, як і твій друг Рюн, але тобі соромно в цьому зізнатися. І ти перекладаєш свій страх на іншу причину — на сварку із сестрою. Ти, певно, прибіг до мене повідомити, що хочеш негайно втекти. Це очевидно.
— Свачі, я справді не боюся виймання.
— Стривай. Спершу скажи: якщо Віас тебе ненавидить, чому досі не вбила? За двадцять два роки, що ти живеш на світі, вона мала для цього безліч можливостей.
Свачі всміхнувся, бо юнак лише рота роззявив. Хваріт насилу спромігся на мислевислів:
— Віас хоче мене вбити не все життя, а лише відучора. Я розлютив її вчора.
— Гм. Тобто вона все життя тебе просто недолюблювала, аж раптом учора дозріла до думки про вбивство? Нехай так. Настав день, коли чаша її терпіння переповнилася. А ти можеш якось пояснити, навіщо Віас убивати тебе саме у Вежі, де зберуться носії влади?
— Носії влади?
— Хранителі. Якщо під час виймання станеться нещасний випадок, хранителі ретельно оглянуть тіло. Не знаю, чи справді Віас так майстерно готує свої настоянки, але, як кажуть, гратися з вогнем перед доккебі — марна справа.
Хваріт відчув спустошення. Свачі підійшов до вікна, щоб погрітися в променях сонця.
— Я не глузую з твоєї тривоги, Хваріте. Ти краще знаєш Віас. І я розумію: якщо тобі загрожує щонайменша небезпека, під загрозу потрапляє твоє призначення. Тому, хоч і мушу зізнатися, що твої припущення здаються мені безглуздими, обіцяю ще раз уважно їх обдумати. Спробуймо вчинити так: я і Кару постараємося якнайчастіше відвідувати Віас. Ми будемо їй догоджати й водночас спостерігати за її діями. А ти поки пошукай тверді докази. І пильнуй!
Промова Свачі здалася Хваріту розумною, і він тепер почувався дурником. Може, він і справді боявся обряду виймання, але не наважувався визнати свій страх, і його підсвідомість обґрунтувала цей страх загрозою вбивства. Що більше Хваріт міркував про це, то дужче соромився. От лихо! Ще й вигадав цю сміховинну отруту!
Зрештою він пристав на пропозицію Свачі. І вирішив бути якомога обачнішим.
* * *
Кейґан оглядав пустелю Фунтен.
Біле сяйво піску неначе протистояло темно-синій барві неба. Небо в пустелі не буває синім, як у вологих землях. Та Кейґан сидів біля вікна, що виходило на південь — туди, де за пустелею стояв вогкий і задушливий ліс Кіборен. Ось чому він бачив насичену небесну синяву, яка порівняно з навдивовижу білим піском здавалася неприродно темною.
Хтось постукав у двері. Кейґан дозволив увійти, але й далі сидів, не повертаючи голови, доки відвідувач не наблизився.
— Пане, я поставлю це на стіл.
Кейґан кивнув. Син власника Останнього притулку, Моті, поставив на стіл чавунець і пояснив, хоча в нього не просили пояснень:
— Мати не хотіла брати це до рук. І батько відмовився. Тому я сам приніс.
Моті був схожий на цуцика, який приніс господареві палицю й чекав на похвалу. Кейґан лише схилив голову до плеча. Моті знітився, бо так і не почув ані слова у відповідь.
— Тоді... я піду, якщо панові нічого більше не потрібно.
— Не потрібно, Моті. Іди собі.
Хлопець, трохи повагався й мовив:
— Мало не забув. Батько просив запитати в пана, скільки днів він буде ласкавий провести в нашій корчмі?
— Недовго. Я чекаю на доккебі та лекона. Вони незабаром надійдуть.
Моті не міг далі продовжувати розмову й, почуваючись переможеним та вигнаним, вийшов з кімнати. Кейґан скоса глянув на чавунець, міркуючи про поведінку Моті.
Усе-таки люди — дивні створіння. Кейґан провів в Останньому притулку лише добу, а душу корчмаря вже бачив наскрізь. Він здогадувався, що корчмар доволі сміливий і витривалий чоловік, адже йому доводиться захищати Останній притулок від численних загроз, що їх несе пустеля. Чому ж тоді він дав слабину й наполіг, щоб дружина таки приготувала м’ясо наґа, попри її сльози та відмови, а потім наказав синові віднести чавунець постояльцеві? Нехай навіть він зварив м’ясо сам, але ж чому не сам приніс? Кейґан анітрохи не хотів, щоб це довелося робити хлопчикові.