Кейґан зітхнув, підняв накривку чавунця та вп’явся зубами в м’ясо наґа.
У Караборі Кейґан жив тихо. У його хижці була громіздка плита на три величезні баняки та стіл, на якому лежали різноманітні ножі, пилки, щипці, молотки, ступки й рожни. Кейґан ходив у дводенні чи триденні вилазки на Південь полювати на наґів, що тремтіли від холоду (звісно, холоду в їхньому розумінні) й не могли опиратися. Повертаючись додому, він нікого не зустрічав. Ніхто не верещав від вигляду його здобичі, як корчмар, ніхто не пхав носа в чужі справи з трепетом і захопленням, як недоумкуватий синок корчмаря. У тиші й самоті Кейґан спокійно й умиротворено шматував трупи наґів, готував їх і з’їдав.
Кейґан безтурботно займався вбивствами на лоні природи, коли раптом отримав листа з Великого храму Хаінся. І ось він сидить у цьому сміховинному Останньому притулку та чекає на двох супутників. Згадавши про них, Кейґан скривився й хряснув по столу кісткою, яку саме обгризав. У листі Ореноль повідомив, що цими супутниками стануть доккебі та лекон. Кейґан не відав, як триматися з ними. Він майже втратив навички спілкування з людьми, подібними йому, аж тут — доккебі та лекон.
Кейґан намагався пригадати, як колись, понад двадцять років тому, мав справу з доккебі. Він напруження в нього на чолі виступив холодний піт. Того дня останній двобій він мав з каштеляном Бау Морідолем, який прагнув не допустити, щоб у змаганнях переміг якийсь там кім (Кейґан забув, що доккебі називають людей цим словом, хоча це широко відомо). Виснажений попередніми поєдинками, Кейґан уже шкодував, що взагалі прийшов на змагання, але програвати теж не хотів. Згадуючи тепер свої тодішні почуття, він навіть здивувався. Тоді йому не бракувало волі до перемоги. А нині здавалося, що він заглядає в чиєсь чуже минуле. Кейґан подумки повернувся до того останнього двобою: які прийоми він тоді застосував?
Згадати так і не вдалося, і Кейґан швидко втратив інтерес. Яка взагалі різниця? Він тоді переміг у змаганнях усіх доккебі. Пригадувати подробиці вже не хотілося.
Але незабаром, того ж дня, Кейґан пошкодував про своє рішення.
Корчмар здаля помітив наближення Біхьона Шрабля. Проте не міг припустити, що це — майбутній постоялець Останнього притулку. Усе-таки гостей, які прибували повітрям, він доти ніколи не приймав. Тільки з близької відстані власникові корчми вдалося розгледіти, що до нього суне доккебі верхи на їздовому жуку.
Жук приземлився біля підніжжя скелі, де стояла корчма, здіймаючи крильми піщану бурю. Поки ще осідала курява, доккебі був на вершині. Біхьон забіг у будинок, кинув швидкий погляд на господаря, а той без вагань махнув рукою на другий поверх.
— Там, перша кімната зліва.
Біхьон скоса глянув ліворуч. З першого поверху можна було бачити балюстраду другого й двері кімнат. Зрозумівши, на яку саме кімнату вказує корчмар, Біхьон задоволено всміхнувся.
— Сподіваюся, ви бачили гарні сни! Відведіть мого жука в стійло! Тут же є стійло?
Корчмар кивнув, і вдоволений Біхьон прожогом рвонув на другий поверх. Він розчахнув двері першої кімнати ліворуч і звернувся до здивованого чоловіка, який там сидів:
— Сподіваюся, ви бачили гарні сни! Як вам удалося кинути об землю нашого каштеляна?
— Радий познайомитися. Я — Кейґан Дракар.
Кейґан і Біхьон якусь мить дивилися в очі один одному. Кейґан подумав, що відповів невдало, але не міг зрозуміти, у чому припустився помилки. Під час знайомства спершу потрібно назватися. Невже в доккебі все інакше? Біхьон теж відчув: зробив щось не так. На щастя, він уторопав, у чому річ, і щиро засміявся.
— Ой, чого це я. Даруйте! Мене звати Біхьоном Шраблем. Я вас образив?
Кейґан і далі не розумів, чому Біхьон винувато всміхається й що саме могло його образити. Він думав про свою мокру від поту спину, тому обережно промовив:
— Вас послали монахи Великого храму Хаінся, чи не так?
— Так. Ви, мабуть, на мене чекали.
— Чекав.
Запала мовчанка.
— То все-таки... Як вам удалося кинути нашого каштеляна об землю?
— Перепрошую, уже не пам’ятаю, яким прийомом.
— Не пам’ятаєте? Підніжкою ж! Усі доккебі це знають! Я мав на увазі: як вам удалося повалити каштеляна підніжкою, якщо він такий гнучкий? Кажете, забули, яким прийомом? Не може бути! Якби я переміг у змаганнях, до кінця життя переповідав би про це всім. Ви забули? Зовсім-зовсім? І зараз не пригадуєте?