— Ні, не пригадую.
Біхьон недовірливо глянув на Кейґана. Той розхвилювався. Не міг згадати, чи доккебі, як і люди, можуть з повагою ставитися до того, чого зрозуміти не здатні? У нього вже боліла голова. Кейґан міцно стиснув зуби та втупився в Біхьона.
А той знизав плечима, зняв наплічник і поставив на підлогу.
— А чого ж, цілком могли й забути. Більш ніж двадцять років минуло. І ви, люди, не так сильно любите боротьбу, як ми.
Кейґан відчув полегшення. Хоча його й бентежило, що Біхьон безперервно щось запитує.
— Скільки вам років?
Кейґан на мить утратив самовладання, але опанував себе й підштовхнув до Біхьона стілець. Той сів. Тільки тепер Кейґан знайшов, що відповісти.
— Чому ви запитуєте?
— Славетну перемогу ви здобули понад двадцять років тому. І я думав, що зустріну тут старезного-престарезного чоловіка. А у вас зовсім не такий вигляд. О, це ж очевидно! Ви перемогли ще в юності!
— Атож. Я був тоді молодий.
Кейґан подумав, що від любові Біхьона до запитань можна захиститися, якщо підіграти йому або відповісти запитанням на запитання. Тепер він почувався вільніше. Дав Біхьону прочитати листа від Ореноля та, поки той читав, мав можливість уважно оглянути доккебі. Пригадав свій попередній досвід взаємодії з такими істотами й зіставив ці знання з Біхьоном, що сидів просто перед ним. Це допомогло пригадати, як слід спілкуватися з доккебі.
Біхьон закінчив читання, поклав листа на стіл і схилив голову набік.
— Усе це мені вже відомо. Підемо ми з вами й лекон. Він ще не прибув? А, ні. Ми вирушимо в Кіборен, дійдемо до річки Мурун і доти рухатимемося вздовж неї, доки не почуємо співу наґа з іншого берега. Цього наґа маємо забрати із собою і супроводжувати до Великого храму Хаінся. Спів у наґів — незвичайний спосіб спілкування. На Півдні, крім нас, ніхто не зверне уваги на пісню. Ми нізащо не сплутаємо потрібного наґа з іншими, бо нікому з них не спаде на думку голосити в лісі, і наша зустріч мине непоміченою. От і все, правильно?
— Так, це все.
Біхьон покрутив головою туди-сюди. Кейґан не зрозумів, що означає цей рух і насторожився, але Біхьон не мав на увазі нічого особливого.
— Мене більше цікавить те, про що в листі не йдеться. І, мабуть, не тільки мене воно цікавить. Скажімо, чому кіми з храму хочуть забрати цього наґа? Хто він узагалі такий?
— Я знаю те саме, що й ви. І не маю жодних припущень.
— Тоді, можливо, ви хоча б скажете мені, чи знаєте, як шукати цю річку Мурун? Я сьогодні про неї почув уперше.
— Так, я проведу туди загін. Фельдорі — одна з головних приток річки Мурун.
Кейґан уважав, що такого пояснення достатньо, та мусив передумати, бо Біхьон розгублено вирячив очі.
— Ну, ми підемо вздовж Фельдорі та вийдемо до Мурун.
— А де ця Фельдорі?
— Один день шляху від південного краю пустелі. Певно, монахи призначили для нас це місце збору не випадково.
— Ха! І ви справді знаєте Південь як власні п’ять пальців?
Кейґан кивнув.
— Гадаю, мене залучили як вашого провідника.
— Провідника? Що ви хочете сказати?
Кейґан подумав, що бовкнув зайвого. Пояснювати йому не хотілося. Проте Біхьон так і свердлив його очима. Кейґан підняв руки.
— Ви знаєте стародавнє пророцтво про зустріч трьох з одним?
— А, так! Сказано, що три племені мусять згуртуватися, щоб мати справу із четвертим. Тому в порятунку одного наґа візьмуть участь троє з інших племен. Правильно?
— Еге ж. Та є ще одне, більш давнє тлумачення. Ці троє — не абихто, а провідник, чарівник і захисник. Гадаю, що ви — чарівник.
— Що? Я не вмію чаклувати.
— Чарівник не обов’язково чаклує. Це хитрун, який своїми витівками й жартами вносить безлад. Як ви могли забути, що доккебі — вогнетворці. В очах інших племен ваші забави з вогнем — справжнє чаклунство!
— Тоді виходить, що й провідник — не зовсім той, хто показує дорогу.
— Авжеж. Певно, згідно із задумом монахів, я маю стати головою загону. Тому що ніхто більше не знає Кіборен і наґів.
— А захисник, тобто лекон? Яка його роль?
Кейґан ледь кивнув. Усе складалося, як і хотіли монахи, схиблені на давніх пророцтвах. Людина керує загоном, доккебі вигадує, як виплутатися з халепи, а лекон їх захищає.
— Якщо стисло, захисник усуватиме будь-які перепони, які постануть на нашому шляху. Якраз у дусі леконів.
Кейґану вдалося переконати Біхьона в усіх своїх твердженнях, хоча обговорення затягнулося.
Лекони не пристосовані до подорожей пустелею. Їхнє пишне пір’я може захистити від ударів ворогів і допомагає утримувати тепло в тілі, але в пустелі лекони вразливі, бо перегріваються. Якщо їм конче необхідно перетнути пустелю, вони роблять це якнайшвидше. Звісно, лекону не обігнати доккебі, які мандрують верхи на їздових жуках.