Тому коли господар Останнього притулку помітив, що від виднокраю притьмом наближається мандрівник, відразу збагнув: це лекон. Той біг пустелею, здіймаючи за собою піщану бурю. Видовище було загрозливе, та корчмар не особливо непокоївся, покладаючись на двох постояльців, які вже прибули. Завдяки шаленій прудкості лекон одним стрибком заскочив на скелю, де стояла корчма, бо не хотів марнувати час на підйом сходами. Тільки біля дверей він мусив сповільнитися. Мав у руках такого довжелезного списа, що хто завгодно замислився б, як пройти з ним у двері.
У корчмі лекон роззирнувся, помітив Кейґана та Біхьона, що саме вечеряли за столом, і попрямував до них. Перший поверх корчми був доволі просторий, з високою стелею, проте лекон заввишки в два людські зрости, та ще й зі списом у руці, почувався там, як у пастці. Біхьон не зміг стримати свого захоплення й охнув. А Кейґан знову стривожився. Насилу порозумівся з доккебі, а тепер мусив ще згадувати, як поводитися з леконами. Намагаючись приховати свою невпевненість, Кейґан зазирнув просто в очі леконові, який з гучним тупотінням наближався до столу.
На щастя Кейґана, лекон заговорив перший.
— Доккебі та чоловік. Вас я і шукав.
Кейґан відчув полегшення. Біхьон відповів:
— Я — Біхьон Шрабль, а це — Кейґан Дракар. Ви прибули за дорученням Великого храму?
— Еге ж.
Лекон знову замислено роззирнувся й нарешті поставив списа — прихилив його до балюстради другого поверху. Біхьона це розвеселило. А ще ширше він усміхнувся, коли лекону довелося сісти на підлогу, бо стільця, відповідного до його розмірів, у корчмі не знайшлося. Навіть сидячи на підлозі, лекон оглядав чоловіка й доккебі згори вниз, і це було дуже кумедно. Усмішка зникла з обличчя Біхьона, коли лекон розтулив дзьоба й промовив:
— Мене звати Тінаханом. І я не люблю доккебі.
Утім, Тінахан не назвав особистих рис певних ненависних йому доккебі або вад і недоліків усього племені загалом. Насправді він був ображений тільки на те, що доккебі ніколи не мали бажання наблизитися до небоплавів. Біхьон запитав, на що ж тут можна ображатися, отримав відповідь і засяяв від радості.
— То ви — шукач скарбів на спинах небоплавів, чи не так?
Тінахан саме відкривав глечик з вином, що його приніс корчмар. Він сумно мовив:
— Авжеж. От якби ви, доккебі, допомогли нам, ми давно вже видерлися б туди.
— Від нас нічого не залежить. Їздові жуки нізащо не наважуються підлітати до небоплавів. У нас теж є мрійники, які цікавляться тими летючими скарбами. Та кляті жуки не слухаються. Навіть найпокірніші з них щойно побачать небоплава, дають драла, мов ті миші від кота! Невже ви цього не знали?
— Знав. Але не йняв віри. Навіть сам перевіряв. І справді, жук утік. Щоб ви скисли! Я чув, ваші жуки розуміють знаки, які ви показуєте руками. То чого ж ви не поясните їм, що не варто боятися небоплава?
— Не варто боятися? А звідки, по-вашому, пішов вислів «як розлючений небоплав»?
— Від цього дурнуватого вислову мене вже нудить. Та я жодного разу не бачив розлюченого небоплава. Це все вигадки. То телепні всілякі ледь побачать, що небоплав такий великий, і від самого його вигляду харапудяться. Так, ясна річ, цей вислів і з’явився.
Кейґан, який досі не зронив і пари з вуст, несподівано втрутився в розмову:
— Буває іноді.
Тінахан і Біхьон одночасно обернулися до нього. Кейґан сухо сказав:
— Розлючені небоплави бувають. Один так розлютився, що знищив ціле королівство. Невідомо, щоправда, з якої причини.
Тінахан похнюпився.
— Королівство, кажете? Тобто це було ще при королях? Тоді це все старі байки.
— Це давня оповідка. Та правдива.
— Як можна вірити в такі давні нісенітниці? Невідомо ще, який невіглас це вигадав.
— От після мандрівки дійдемо до храму Хаінся, і самі переконаєтеся. Там у книгосховищі є літописи, їх монахи бережуть як зіницю ока. А якщо вже згадалося про храм, слід перейти до обговорення нашого походу.
Біхьон і Тінахан кивнули, і Кейґан у душі зрадів, що пусті балачки, до яких він не мав хисту, закінчилися. Заговорив чітко й по-діловому:
— Як я знаю, їздовий жук може нести двох вершників, якщо тільки серед них немає лекона. А ви, Тінахане, можете бігти пустелею, не відстаючи від жука. Тому завтра цілий день ми спимо, а на заході сонця вирушаємо. Ми з Біхьоном — на жукові, а ви, Тінахане, — своїм ходом. До світанку дістанемося південного краю пустелі. Там відпустимо жука назад, зупинимося на перепочинок, а потім зайдемо в Кіборен.