— Побий мене грім! Це таки не мавпа. Тут луска. Значить, це й справді наґ.
Кейґан повільно повернув голову, побачив здоровенне обличчя Тінахана, а збоку від нього, набагато нижче, — обличчя Біхьона, і відвернувся від них.
— Хочете поговорити — сідайте. Ви зависоко стоїте.
Лекон і доккебі всілися поряд, але все одно були значно вищі за Кейґана. Тінахан ще раз глянув на м’ясо й викинув його в пустелю.
— Кхе! Поясниш нам?
— Дорогою сюди я натрапив на труп наґині-вартівниці. Наґи можуть оживати, тому я порубав тіло й забрав найважливіші частини із собою. І цю руку теж.
Кейґан говорив спокійно, і Тінахан не міг підвищити голос у відповідь.
— Вони так легко оживають?
— Але тільки один раз. Колись я бачив, як наґиня відростила собі нову голову.
У Тінахана настовбурчився гребінь.
— Що? Голову?
— Еге ж. Я бився з однією наґинею і здолав її, та витратив усі сили. Не хотілося марнувати часу, тому я тільки відрубав їй голову. Голову забрав і потім зварив та з’їв, а тіло покинув у лісі. За два роки зустрів її знову. Оце була радість від несподіваної зустрічі! Вона відновила голову й блукала, напевно, у пошуках мене.
— Лихо та й годі! І що ж сталося?
Кейґан швидко глянув на Тінахана й знову відвернув погляд у бік пустельної темряви.
— Вам достатньо знати, що я вже довіку її не зустріну.
Тінахан не розпитував більше про той випадок, але спитав дещо інше:
— Значить, ти займаєшся цими дурницями вже щонайменше два роки?
— О, набагато довше.
— Ти вистежуєш наґів, убиваєш, а потім вариш?
— Іноді запікаю. А що ти хотів?
— Що?!
Кейґан байдуже мовив:
— Що хотів? Кажи чітко. Ти засуджуєш моє заняття? Чи питаєш поради, щоб і самому скуштувати? У будь-якому разі припини безглузде втручання в моє життя.
Тінахан розгубився. Він і сам не розумів, чого, власне, хотів від Кейґана. І саме цієї миті Біхьон, який досі сидів наче води в рот набрав, зненацька вигукнув:
— А я засуджую! Так, засуджую, і ніколи не перестану! Зрозуміло?
Кейґан подивився на доккебі. Той вимахував стиснутими кулаками в повітрі й репетував:
— Наґи — не чудовиська. Наґи нічим від вас, людей, не відрізняються. Як може людина їсти людину? Яке може бути виправдання?
— Я не виправдовуватимуся.
Біхьон знітився. Він уже не знав, куди подіти руки, і тільки безладно ними розмахував.
— Тобто ти визнаєш, що чинив неправильно? Точно? Повністю? Безповоротно?
— Можу визнати, якщо тобі полегшає. Проте насправді мені все одно.
— Що ти верзеш?
— Якщо сказати простіше, мені однаково, що ти скажеш. Хочеш — лайся, хочеш — проклинай скільки завгодно.
— Не втому річ! Ти мусиш визнати свою неправоту й припинити це. Ось чого я хочу. Розумієш?
— Розумію.
— То все? Ти покаєшся і припиниш?
— Ні, не покаюся й не припиню.
Біхьон здавався ошелешеним.
— Тоді поясни, хоча б спробуй! Навіщо ти цим займаєшся?
— Не пояснюватиму.
Біхьону здалося, що він розмовляє з деревом. Кейґан не здавався лиходієм, і в Біхьона в голові не вкладалося те, що він дізнався. Кейґан не заливався божевільним сміхом, не стріляв безумним поглядом. Він говорив тихо й сухо, хоча й не можна сказати, що неввічливо. Біхьон був уже ладний завити від безпорадності, коли Кейґан заговорив знову.
— Мені дуже шкода, Біхьоне, що тобі так не до вподоби моє заняття. Я можу сказати лише одне: ти маєш таке саме право, що й наґи.
— Яке таке право?
— Право спробувати мене вбити.
Біхьон здригнувся. Кейґан неквапно зіпнувся на ноги, озирнувся на Біхьона та врівноважено промовив:
— Тільки так ти зможеш зупинити справу, яка тобі ненависна. Я більше не вбиватиму людей, як ти їх назвав, Біхьоне, якщо ти вб’єш мене. Але знай: якщо наважишся на двобій — я тобі безпеки не обіцяю.
— Тобто ти мене вб’єш, якщо я спробую вбити тебе?
— Якщо доведеться.
Біхьон рішуче підвівся. Глянув на Кейґана поблажливо, згори, і вигукнув:
— Це означає, що ти не хочеш помирати! І наґи не хочуть! Чому ти робиш з іншими те, чого не бажаєш собі?
— Тому, що знаю: вони не хочуть помирати.
— Що?
Кейґан повільно провів рукою — і Біхьон побачив подвійний меч. Упродовж усієї розмови Кейґан тримав його в руці, та в темряві Біхьон не помітив. Він здивувався, що зброя такого розміру може залишатися непоміченою. Кейґан поволі підняв руку й повісив меч на гачок за спиною.
— Вони не хочуть помирати — ось я їх і вбиваю, — сказав він і пішов назад до корчми.