— Маю прохання до тебе: якщо зможеш, не хвилюйся за мене більше.
Рюн сидів мовчки, утупившись у кам’яний столик. Само перевела погляд з неба на брата.
— Ти не заміниш мені дитину, але будь моїм другом. Усе просто. Пиши мені розлогі листи, повні різних дрібниць. Раз на кілька років, якщо проходитимеш повз Хатенґрадж, провідуй мене. Час від часу і я зможу ходити провідати тебе. Згода?
— Само...
Рюн закрив свідомість, не закінчивши творити мислевислів. Само, не дочекавшись відповіді, послала мислезапитання, бо здогадалася, про що він думає:
— Я не намагаюся сама себе обдурити. Якщо тобі здавалося, що я ставлюся до тебе як до своєї дитини, значить, я направду так поводилася. Але я виправлюся. Повір, зараз я кажу про бажання, яке ношу глибоко в душі. Мені потрібен друг, а не дитина.
Рюн похитав головою.
— Ти маєш удосталь друзів.
— Що більше чуєш жартів і подяк, то краще. Те саме стосується й добрих друзів.
Рюн подумав: щось тут не так. Само Фей шанувала й любила вся родина, і їй точно не бракувало спілкування. Сестра пропонувала зберегти єднання між ними, неначе хотіла прив’язати його до себе мотузкою.
Раптом Рюн усвідомив, як сильно любить Само, і те, що вийнявши серце, утратить не тільки прізвище Фей, а ще й зв’язок з нею. Він не буде більше вважатися її братом і не зможе потрапити до її спальні. Він більше не існуватиме для неї. Але Само хотіла налагодити між ними інші стосунки — дружбу. Хоч він і завдав їй страшного болю, від якого потекли срібні сльози.
Рюн кивнув — і обличчя Само осяяла усмішка.
— Дякую тобі. Хочеш повернутися до всіх і потанцювати?
— Я залишуся тут.
— Гаразд.
Само підвелася й, перш ніж піти геть, нахилилася через столик і погладила братову руку. Потім передала мислевислів, який він і сам хотів їй послати:
— Дякую.
Само пішла, а Рюн так і не наважився мисле мовити щось на прощання.
Він міркував. У голові пролітали спогади про час, який він провів поряд із Само, — час, що вже вичерпався. Так він доволі довго сидів, розсіяно дивився перед собою, коли дещо раптом привернуло його увагу.
Його погляд застиг на Вежі сердець.
Височенну й прекрасну Вежу було видно з будь-якої точки міста. Поглянувши на неї тепер, Рюн здивувався сам із себе. Він більше не палав гнівом до Вежі. І замислився над тим, що могло приборкати його гнів.
Відповідь знайшлася легко. Досі він ненавидів Вежу, тому що там мало відбутися виймання його серця, і тоді зв’язок із Само обірвався б. Але Само подарувала Рюнові дружбу, яку обірвати неможливо.
Він сховав обличчя в долонях.
З його очей полилися цівочки сліз.
Гнів зник, і його місце посів жах, від якого Рюн затрусився так, що мало лусочки зі шкіри не пови-падали.
Жах завжди жив глибоко всередині Рюна. Коли гніву не стало, він сплив на поверхню. Рюн був вдячний сестрі й водночас ображений на неї. Гнів давав йому сили протистояти Вежі. Тепер він не був здатний ні на що, крім зрошування срібними слізьми обличчя й долонь. Минуло одинадцять років відтоді, як Рюн був одинадцятирічним хлопчиком, але той хлопчик назавжди залишився частиною Рюна. Зараз плакав одинадцятирічний Рюн.
Тоді, одинадцять років тому, Рюн став свідком смерті, заподіяної легким рухом чиєїсь руки у Вежі сердець. Він бачив, як чоловік упав, стікаючи кров’ю. Це стало його непозбутнім нічним жахіттям.
То був чоловік на ім’я Юсбі.
Батько Рюна.
Нарешті настав час зірці Сянаґа сховатися за Місяцем. Хваріта Макероу охопив відчай.
Кару й Свачі не вдалося роздобути доказів, що Віас готує на брата замах. Їм нізащо не вдалося б це зробити. Хай би навіть Віас виставила перед ними десятки пляшечок з отрутою — вони не впізнали б, що саме бачать. Кару й Свачі чесно зізналися Хваріту, що користі від них чекати не слід. Кару стверджував, що Віас не зважиться на такий небезпечний крок:
— Хваріте, якщо хтось загине під час обряду виймання, здійметься страшенний галас. Навіть якщо це лише чоловік, а не жінка. Без сумніву, почнеться прискіпливе розслідування. А Віас відома знахарка — отже, запідозрять її. Вона не захоче наражатися на таку небезпеку. Ненависть до тебе цього не варта. Подумай сам: Віас — розумна жінка.
Звісно, Віас була розумною наґинею. Вона дванадцять років не могла зачати й навчилася стриманості та терпіння. Хто міг бути більш розсудливий? І Хваріт вимушено погодився з міркуваннями Кару.
Але на душі було тривожно, коли він перевдягався в підготовану для обряду сорочку — останній подарунок від родини.