— Як поведешся — так до тебе й поставляться. А наґи як поводяться? Ось тому мені байдуже, що там з тими покидьками коїться. Щоб я луснув! Таки Кейґан справедливо чинить. Він не придуркуватий боягуз.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Придуркуваті боягузи заявляють ворогові: «Я тебе можу проклинати, мучити, побити, ба навіть убити — а ти мене не можеш. І не думай про це!». А Кейґан не такий. Він визнає, що наґи мають право вбити його. Усе просто, хоча не кожен наважиться це визнати.
— Звучить красиво. Але це — заклик убивати один одного направо й наліво. Хіба ні?
— Убивство — це коли жертва тобі рівня.
У цьому й полягала заковика. Біхьон замислився, чи можна вважати наґів істотами, рівними людям, доккебі та леконам. І тут Біхьон визначив корисність від походу для себе: дізнатися про наґів якомога більше, щоби скласти думку про збочену поведінку Кейґана.
Коли Біхьон і Тінахан повідомили Кейґану, що погоджуються йти з ним у ліс, той тільки байдуже кивнув. І почав знову говорити про похід. А Біхьон і Тінахан знову відчули себе цілковитими дурнями й не раді були, що погодилися. Кейґан не виставляв їх невігласами, а, навпаки, турботливо ділився знаннями. Двоє його співрозмовників відчули цю турботу, та їм вона здалася не надто щедрою.
Наприклад, Кейґан давав указівки, які суперечили здоровому глузду. У жаркому лісі потрібно вдягти якнайбільше шарів одягу. Якщо виникне підозра, що поблизу наґи, — потрібно якомога голосніше кричати. Якщо наґи кинуться навздогін — утікати якомога повільніше. Якщо наґи їх помітять — вилізти на високу скелю на відкритому місці.
Тінахан і Біхьон здавалися такими спантеличеними, що Кейґану довелося пояснити докладніше. Додаткові шари одягу допоможуть сховати від наґів тепло тіл. Наґи погано чують, тому їх легко заплутати: гучні крики злякають звірів, ті кинуться навтьоки й привернуть увагу наґів теплом своїх тіл. Щоб позбутися переслідування наґів, не слід бігти, тому що біг розігріє тіла втікачів і зробить їх помітними. Скелі, розташовані на відкритому місці, сильно нагріваються, і це дає змогу менш гарячим істотам сховатися на тлі розпеченого сонцем каменю.
Вражені Біхьон і Тінахан уже ладні були засміятися. Вони очікували, що всміхнений Кейґан цієї миті спитає, чи здивовані вони, і вони розсміялися б на знак згоди та могли б ще довго весело балакати з ним про ліс і наґів. Але Кейґан і далі давав указівки без жартів і усмішок. Його співрозмовники зовсім знітилися.
Кейґан виявив до них свою особливу доброзичливість, дуже докладно пояснюючи все, що потрібно, та прикрашати бесіду жартами й усмішками не вмів. Роз’яснення Кейґан давав так довго, що його майбутні супутники втомилися. Коли зрештою він запитав, чи все їм зрозуміло, вони ствердно кивали, хоча насправді все в їхніх головах геть чисто переплуталося. Наступного дня, на заході сонця, вони попрощалися з корчмарем, на обличчі якого могли помітити водночас ненависть і полегшення, та попрямували на південь. Біхьон і Кейґан сіли верхи на їздового жука, а Тінахан побіг слідом пісками.
Виявилося, що Кейґан не потребував порад щодо їзди верхи на жукові. Біхьон був вельми розчарований і засмучений, бо йому кортіло дати Кейґану пояснення за всіма правилами. Але той упевнено осідлав жука, неначе робив це вже безліч разів, і нетерпляче подивився на Біхьона. Той був у розпачі, адже нагоди для бодай якогось повчання не трапилося. Повагавшись хвильку, він сів попереду Кейґана.
І троє мандрівників узялися перетинати нічну пустелю.
Сторонній спостерігач був би вражений величчю загону й шумом, який він створив. Крила жука нестерпно гуркотіли, Тінахан мчав, наче буревій, і здіймав за собою піщану бурю. Здавалося, що пустелею з ревінням суне небачене прадавнє чудовисько з головою жука й тілом у вигляді пилової хмари.
Ця трійця рухалася в цілковитому мовчанні, хоча шум зчинила неабиякий. Кейґану й Біхьону заважало розмовляти дзижчання крил жука, а Тінахан тим паче не міг нічого почути. Пустеля Фунтен за все своє існування не бачила таких шумних і водночас безмовних мандрівників.
Так вони дісталися Кіборену.
Хатенґрадж, Місто мовчання, також поєднував безгучність із шумом.
Того дня відбувалася найважливіша для наґів подія, і всі мешканці, як то повелося з давніх-давен, дотримувалися тиші. Ніхто не говорив уголос, не кричав, не співав. Але всі вулиці, провулки та площі були переповнені мислевисловами, які так змішалися, що годі було щось розібрати. Схвильовані юні наґи навмисно тримали свідомість відкритою, а чоловіки з почту кожного ще й підбадьорювали їх, щоби свідомість не закривалася. Причина цього зрозуміла навіть для людей, які спілкуються голосом, а не мислемовленням. Посеред збудженого натовпу, де всі нестримно репетують, наче на полі бою, неможливо мовчати. Кожному кортить улитися в бурхливий потік пристрасних почуттів. Завдяки вмінню читати думки одне одного наґи дуже чутливі до почуттів тих, хто з ними поряд. Тримати свідомість закритою там, де безліч інших наґів обмінюються мислевисловами, надзвичайно шкідливо для душевного здоров’я.