Ось чому Рюн Фей, який тримав свідомість щільно закритою, знесилено впав навколішки посеред дороги. Розгублені чоловіки з почту оточили його. Повз них у напрямку Вежі сердець проходила сила-силенна наґів, і всі вони скоса поглядали на Рюна. На щастя, один із супровідників, старий досвідчений наґ на ім’я Соба, наказав іншим віднести Рюна на східці найближчого будинку й стати так, щоби сховати його від очей перехожих. Потім обережно оглянув його.
— Рюне, усе гаразд? Це я, Соба. Упізнаєш?
Рюнові очі були спрямовані просто на Собу, але здавалися затуманеними. Соба не відразу помітив, що Рюн ворушить губами. Соба напружив слух. Він так давно не користувався слухом, що деякий час не міг розібрати слів:
— Ні... Я не піду... Ні, не хочу...
Соба здогадався, у чому річ. За своє довге життя він бачив кількох наґів, які так поводилися перед обрядом виймання. Рюнів випадок був найгірший.
— Рюне, отямся! Усе гаразд, не хвилюйся!
— Я не хочу вмирати... Не хочу!
— Ти не помреш. Тільки позбудешся серця. І більше ніколи не боятимешся смерті. Угамуйся, ну ж бо!
— Ні, я помру. Щось станеться, і я помру! Я теж помру!
— Ти теж? Хіба хтось з родини Фей помирав під час виймання?
Соба спантеличено перевів погляд на інших чоловіків, та ніхто з них не відповів. Вони не знали родинних таємниць. Соба знову глянув на Рюна. Той щосили вчепився в руків’я сайкера, що висів на поясі. Соба злякався, що Рюн може влаштувати різанину, і схопив його за плече.
— Послухай мене! Ти не помреш. Такого не може бути. Рюне, підведися. Треба йти на виймання. Ти помреш, якщо не підеш туди! На тебе всі полюватимуть, бо твоя кров залишиться гарячою.
— Не піду! Ні! Не віддам свого серця! Ходімо назад, додому!
Соба озирнувся, сподіваючись знайти від когось підтримку. Раптом він послав відчайдушний мислевислів одному з наґів, що проходив поблизу:
— Хваріте! Послушнику Хваріте!
Хваріт напружився від несподіванки. Кару й Свачі навіть схопилися за мечі. Усі троє роззирнулися і помітили незвичайне скупчення наґів, звідки надійшов мислевислів. Хваріт розгледів за спинами наґів свого друга.
— Рюне, що з тобою?
Хваріт кинувся був у той бік, та Свачі втримав його за руку. Свачі зосереджено передав мислевислів:
— Не йди. Це може бути пастка.
Розгублений Хваріт опанував себе.
— Пастка?
— Можливо, комусь відомо про наш задум.
— Хай так, але Рюн не може мати до цього відношення! Якщо я не підійду зараз, то, навпаки, викличу підозру.
Свачі заперечно похитав головою: навколо Рюна було забагато наґів. Проте Хваріт усе-таки попрямував туди. Кару й Свачі, невдоволено скривившись, пішли за ним. Їхні сумніви розвіялися, коли вони почули радісний мислевислів Соби:
— Ти друг Рюна, чи не так? Його мучить страх перед обрядом. Ти зможеш його заспокоїти краще за нас, бо ми його зовсім не знаємо.
Хваріт кивнув і сів поряд з Рюном. Той ніби й не помічав Хваріта, і далі ворушив губами та дивився в небо.
— Він щось каже голосом, — пояснив Соба.
Тільки тоді Хваріт зрозумів, що потрібно слухати вухами, і почув тихе белькотіння Рюна:
— Хочу додому. Ні! Додому не можна. Не додому! Мені нема куди піти. Я помру. Я...
Хваріт збагнув, що другові дуже зле. Він узяв Рюна за плечі, постарався зібрати всю свою свідомість докупи, щоб ніхто, крім Рюна, не почув його звернення, і послав пронизливий, наче удар списом, мислевислів:
— Дідюшрюне Ларґанде Фею!
І справді, інші наґи нічого не почули, хоча й помітили, що з Рюном відбулася зміна. Він закліпав, його погляд перестав блукати й зупинився на Хваріті.
— Асхваріталю Сефавілю Макероу!
Щойно отямившись, Рюн ще не був здатний керувати свідомістю, і його мислевислів почули всі присутні навколо. Усі здивувалися, що Рюн мислегукнув друга на таємне храмове ім’я, а Кару й Свачі навіть здригнулися. Вони перезирнулися, не впевнені, що їм це не здалося. А Хваріт, і далі тримаючи Рюна за плечі, мислемовив йому:
— Ну годі, Рюне. Зберися. Можеш підвестися? Хоча ні, краще посидь.
Рюн нарешті зрозумів, що Хваріт посилає мислевислови тільки йому, і почав відповідати.