— Що зі мною сталося? Де я?
Хваріт швидко роззирнувся.
— Ми біля дверей будинку родини Сен. А що з тобою сталося, і я хотів би знати.
Хваріт не згадав у розмові про страх перед обрядом.
— Про що ти думав дорогою сюди, Рюне?
— Думав?
З виразу обличчя Рюна можна було здогадатися, що він ні про що не бажає думати. Хваріт не розпитував далі. Натомість побачив, що друг ухопився за руків’я сайкера, і кивнув підборіддям на зброю.
— Прощальний подарунок від родичок? Чудовий меч. А мені подарували такий, що ним і мотузки не розріжеш.
Рюн здивовано глянув на свій пояс, наче не розумів, про що йдеться. Його погляд прикипів до сайкера. Хваріт помітив, що Рюн насупився.
За мить Рюн відкрив свідомість і послав неприродно хвацький мислевислів:
— Оце я осоромився! Дякую за допомогу, Хваріте.
— Га? Радий, що ти почуваєшся ліпше. Зможеш підвестися?
— Якщо забереш руки з моїх пліч. Бо вже болять.
Хваріт ледь вимучив гірку усмішку й прибрав руки. Рюн підвівся й струсив порох з одягу, наче нічого особливого не сталося, наче він просто впав, перечепившись за камінь, та раптом здригнувся й завмер. Хваріт простежив за його поглядом. Рюн дивився на Вежу сердець.
Хваріт поплескав друга по плечу, і той немов прокинувся від сну. Хваріт зазирнув у каламутні очі Рюна й не знайшов, що мислемовити, крім спонукання:
— Ходімо, Рюне.
— Що? Твоя правда. Треба йти, — мислемовив Рюн, але так і не зміг зробити кроку. Хваріт хотів побути з ним довше, та мусив зважати на нетерплячі погляди Свачі й Кару.
— Побачимося у Вежі. Дійдеш сам?
— Звісно, — мислевідповів Рюн і повторив невпевнено: — Звісно, дійду.
Чоловікам з почту Рюна не здалося дивним, що Хваріт пішов окремо від друга. У Хваріта почет був значно менший. Якби він пішов разом з Рюном, збоку це мало б вигляд приниження родини Макероу й визнання вищості родини Фей. Якби чоловіки родини Фей мали трохи багатшу уяву, подумали б, що Хварітові байдуже — зганьбить він свій рід, чи ні, бо з того дня він уже не належав до родини. Та супровідники Рюна так глибоко не замислювалися. Вони подякували Хваріту за допомогу й пішли з Рюном далі.
Хваріт проводжав Рюна сумним поглядом. Співчував його стражданням і хотів піти до Вежі разом, але розум наполягав, що чинити так не можна. До Хваріта підійшов Кару, похитав головою і мислемовив:
— Десять днів тому ти ходив до Рюна, і це не допомогло. Я чув, що деякі юнаки бояться виймання, та не уявляв, що буває такий сильний страх. Хоч би він не втнув чогось божевільного у Вежі!
— Хранителі добре подбають про нього.
— Хай так і буде. Ще й меч у нього такий страхітливий. Як щось утне — лихо йому!
Щоби припинити розмову про Рюна, Хваріт рушив з місця й на ходу мислеспитав:
— То як мені впізнати річку Мурун?
— Не хвилюйся. Іншої такої на світі нема. Підеш на північ, а як вийдеш до річки, протилежного берега якої не видно, знатимеш — то і є Мурун. Ти її неодмінно помітиш.
— А може, я вийду до озера чи моря?
— Скуштуєш воду на смак. Не солона — значить, не море. Тече — значить, не озеро. Потім іди берегом проти течії. Нічого складного.
Далі Кару й Свачі почали навперебій давати мудрі поради щодо виживання в лісі. Вони попередили Хваріта, що в Кіборені померти з голоду майже неможливо, але до полювання треба ще призвичаїтися, не впадаючи у відчай. Також наказали затямити, що наґ після виймання серця не може загинути від нещасного випадку, тому слід діяти рішуче й сміливо.
Кару так розійшовся, що мислерозповів неймовірну оповідку про свою першу в житті здобич. Він нібито напоровся на ікло вепра і, поки звір тягнув його лісом, примудрився задушити його. У Хваріта від цієї оповіді запаморочилося в голові. Якби він колись бачив живого вепра й знав, яка товстезна в нього шия, просто розсміявся б.
— Дякую, — мислемовив він.
Кару саме описував того вепра, буцімто страшнішого за дракона. Від несподіванки він розгублено повернув голову до Хваріта.
— Дякую, — ще раз мислемовив Хваріт.
Кару хотів був перепитати, за що йому дякують, та передумав і лише усміхнувся.
— Ходімо вже виймати серце.
Свачі й собі усміхнувся. А Хваріт більше нічого не мислемовив, а просто крокував тим самим шляхом, яким щойно пішов його друг.
Коли Рюн зайшов до Вежі сердець і попрощався з почтом, він уже твердо вирішив: треба втікати. Слід зазначити, що так Рюн вирішив не того дня, а ще одинадцять років тому.
Тієї миті, коли Рюн заходив до Вежі сердець, одинадцять років його життя миттю розтанули, наче купка землі під зливою. Він мовби повернувся в минуле й знову став одинадцятирічним хлопчиком. Сам цього не усвідомлював і був переконаний, що мислить і чинить як двадцятидворічний юнак. Постояв трохи в чекальні на першому поверсі Вежі разом з іншими наґами, уникаючи їхніх поглядів, і несподівано кинувся в коридор. Така поведінка була зовсім не гідна дорослого. Принаймні сім наґів провели його осудливими поглядами.