Утікати, не відаючи, коли по нього можуть прийти хранителі, було нерозумно. Проте Рюн устиг зникнути далеко в коридорі ще до того, як здивовані наґи його мислегукнули. Юнаки були ошелешені вчинком Рюна, адже ніхто з них утікати не збирався. Дехто на хвильку згадав, що теж смертельно боїться виймання, але всі непокоїлися перед обрядом, тож відразу забули про Рюна.
Пробігаючи коридором, Рюн думав лише про одне: треба знайти інший вихід. Вийти з головних дверей він не міг. Не можна було показуватися біля головних дверей з невийнятим серцем. Почту Рюн більше не мав. Та й усі ті чоловіки вже, певно, повернулися додому, бо, як самі мислемовили, не були зацікавлені в юних наґинях. Навіть якби чоловіки з почту ще залишалися поблизу, усе одно не стали б на захист Рюна.
Подумавши про серце, він раптом застиг посеред коридору.
Помацав свої груди й відчув шалене калатання. Його охопив жах. Якщо зустрінуться хранителі, звісно, помітять, що він ще не вийняв серця. Нічого підозрілого в тому не побачать: подумають, що він просто заблукав. Якщо його все-таки викриють, негайно відведуть на обряд, а цього Рюн допустити аж ніяк не міг.
На щастя, йому було відоме приблизне розташування приміщень у Вежі. Він роззирнувся навколо, напружив пам’ять і збагнув, що опинився неподалік східців зі східного боку. Як пригадував Рюн, якщо піднятися ними, можна потрапити до мистецької зали, комори та книгозбірні особливого призначення. Він зрадів, бо ці приміщення, не пов’язані з проведенням обряду, мали бути порожні. Рюн вирішив бігти східцями нагору.
На другому поверсі, біля дверей мистецької зали та комори його спіткало розчарування: там було замкнено. Цілком природно: хранителі, виходячи на обряд виймання, усе позамикали. Але Рюна огорнув нез’ясовний страх, що це було зроблено навмисно, щоб не дати йому можливості сховатися. Довелося підніматися на третій поверх, ледь дихаючи від переляку. Рюн знав, що книгозбірня особливого призначення на третьому поверсі завжди була відчинена й перед нею має сидіти хранитель книг.
Хранителя книг на місці не виявилося. Не гаючи й хвилини на роздуми, Рюн рвучко відчинив двері. Уже на вході заціпенів від думки, що хранитель може бути всередині. Та книгозбірня виявилася порожньою. Рюн мерщій зачинив за собою двері. Вони причинилися зі страшним грюкотом, але Рюн, як і всі наґи, не зважав на шум.
Увійшовши до Вежі сердець, Хваріт побачив у чекальні галасливу юрбу наґів і стривожився. Усі двадцять два роки життя він бачив тільки свій дім і Вежу, виходив лише в гості до друга, тож не дивно, що в такому натовпі знітився. Звісно, він бачив багато наґів на вулицях, але тоді завжди ходив із супроводом, а тепер був сам.
Невдовзі Хваріт збагнув, що решта юнаків почуваються так само. І відчув перевагу над ними. Він був послушником і добре орієнтувався у Вежі, а всі інші почувалися пригніченими в незнайомому місці.
Але Хваріт усвідомив свою помилку, оглянувши чекальню. Юні наґині були зайняті пошуками юнаків, щоби призначити побачення після обряду, і ніхто з присутніх не зважав не те, у якому місці вони опинилися. Юнаки сором’язливо відверталися від наґинь, збивалися в купки й мислеобговорювали, у якій родині скільки жінок дітородного віку та до якої родини краще приєднатися.
Хваріта все це не стосувалося, адже він був послушником. Він тільки мовчки ходив туди-сюди та слухав: юнаки кілька разів згадували прізвище Фей. Хваріт гірко всміхнувся. Навряд чи серед цих наґів знайдуться сміливці, які наважаться піти до родини Фей. У цій родині завжди вдосталь чоловіків, тому молодики, які підуть туди відразу після обряду виймання, будуть у невигідному становищі проти старших. Адже після виймання чоловіки тимчасово втрачають свою силу, і більшість юнаків переконаються, що це не просто плітки. Вони залишать Хатенґрадж і вирушать у мандри. Дівчата, які з таким нетерпінням очікують на побачення з юнаками, найімовірніше, будуть розчаровані. Хваріт перестав думати про юнаків і юнок, а натомість вирішив пошукати Рюна.
І саме тієї миті його хтось мислепокликав:
— Хваріте Макероу!
Хваріт мимоволі обернувся. Йому посилав мислевислів хранитель, який стояв не в чекальні, а в кінці коридору, неначе ховаючись у затінку. Це здивувало Хваріта. До того ж він зауважив, що хранителі звертаються до послушників не на світські, а на таємні імена. Та не порушив правил пристойності.