Побачивши Хваріта, Рюн знову мимоволі підвівся, щоб вибігти до нього, і знову стиснувся, бо за спиною у Хваріта стояв хранитель. Обличчя хранителя закривав каптур, але навіть вигляду його одягу було достатньо, щоб налякати Рюна. Від переляку він якомога щільніше закрив свідомість.
І тоді Рюн побачив неймовірне.
Хранитель вийшов з-за спини Хваріта, підійшов до однієї з полиць біля дверей, простяг руку вгору та дістав звідти закривавлений сайкер. Від несподіванки й жаху Рюн скам’янів. Хранитель неквапно підійшов до беззахисного Хваріта, який нічого не підозрював, і раптом змахнув мечем.
Рюн мислезойкнув, але зойк був нечутний, внутрішній. Він забув, що досі тримав свідомість закритою.
Сайкер виявився дуже гострим, і Хваріт не встиг зрозуміти, що сталося. Він повалився на підлогу з болісним стогоном. З рани в спині бив струмінь крові, адже Хваріт ще не встиг вийняти серце. Убивця відійшов убік, щоб не забруднити ноги.
— За що? — мислеспитав Хваріт, лежачи долілиць.
Хранитель з мислесміхом перевернув його ногою і відкинув каптур, щоб показати обличчя.
І Хваріт, і Рюн у своєму сховку водночас мисле вигукнули:
— Віас Макероу!
Віас злісно всміхнулася.
— Еге ж, мій дурненький братику.
— Я очікував, що ти мене отруїш... А все дуже просто...
— Що простіше, то ліпше. Це закон життя. Запам’ятай. Хоча тобі недовго вдасться його пам’ятати.
Милуючись потоком крові, Віас додала:
— Добре, що тебе не потрібно рубати, як он того.
Хваріт здригався в судомах.
— Рюна? Невже ти... і Рюна теж?
— Та ні. Того впертого стариганя Ювекса, хранителя книг. Я прийшла сюди, попросила книгу про зілля, він повів мене до полиці, й тоді...
— А що з Рюном?
— Рюн утік, це правда. Бачила на власні очі, поки чекала на тебе. Мабуть, зараз вештається десь у Вежі, — відповіла Віас, удаючи занепокоєння.
Потім дістала з верхньої полиці великий шмат пергаменту, постелила його на столі й загорнула сайкер. Зняла плащ хранителя й перевдягла його навиворіт. Тепер її можна було прийняти за вченого.
Рюн з розтуленим ротом спостерігав за тим, як Віас перетворилася з хранителя на суворого знахаря з пергаментним сувоєм у руках. Хваріта теж вразила ця зміна. Віас послала братові, який помирав на долівці, задоволену посмішку.
— Красиво тече твоя кров, Хваріте. Ніколи не забуду цього видовища.
— Віас... ти збожеволіла. Тобі зле.
— Можливо. Але зараз саме ти стікаєш кров’ю, а не я. І кому з нас зле?
Віас зненацька нахилилася. У Рюна вирвався схвильований стогін, але Віас не почула. Вона поцілувала Хваріта в губи.
— Не чіпай мене! — нажахано мислескрикнув той.
Але Віас не відразу відсторонилася. Підвелася, облизалася й зверхньо всміхнулася.
— Що ж, бувай, братику.
І вийшла з книгозбірні.
Хваріт проводив Віас прокльонами. Певно, вона на це й розраховувала. Покинула його помирати в муках серед калюжі власної крові. Він уже не мав сумнівів у тому, що сестра остаточно схиблена.
— Я вмираю... Пробі, допоможіть!
Біль заважав Хваріту зібрати свідомість. Йому бракувало сили послати мислевислів такої потужності, щоб його почув хтось за межами книгозбірні. Хваріт вирішив закричати голосом, та збагнув, що це теж марно. Для крику бракувало сили, до того ж наґи зазвичай не зважають на звуки. Хваріт постарався зібрати докупи рештки свідомості.
— Урятуйте мене, благаю! Я помираю. Допоможіть!
Але це напруження тільки примножило його страждання. Хваріт відчув, що свідомість паморочиться від страшного болю.
І тут до нього хтось наблизився.
Хваріт дивився просто перед собою і нічого не міг розгледіти. Він зрозумів, що плаче. Срібні назькі сльози непрозорі, на відміну від сліз безбожників. Крізь сріблясту заволоку Хваріт мисле гукнув:
— Хто тут? Урятуйте, благаю!
— Це я, Рюн.
— Рюн? Рюне, правда... ти?
Тремтливі пальці змахнули сльози з очей Хваріта, і він побачив перекривлене від жалю обличчя друга.
— Мені так шкода. Я міг тебе врятувати, але замкнувся надто міцно, не міг поворухнутися. Я і досі насилу рухаюся. Чому ж я тебе не врятував? Пробач, що я такий дурний боягуз. Не врятував друга!
Хваріт не зрозумів, про що говорить Рюн. Проте запитувати не було потреби. Тепер свідомість Рюна відкрилася, і всі накопичені там враження полилися на Хваріта. Він майже захлинався в цьому раптовому водоспаді. Відкрилося все, навіть приховане й підсвідоме.
Хваріт дізнався, чому Рюн утік, що він бачив і чув. Відчув, що душу Рюна переповнює каяття за те, що не зміг захистити друга від нападу вбивці через скам’яніння під час закриття свідомості. Хваріт ні в чому не звинувачував друга. Свідомість Рюна дала йому всі пояснення красномовніше за будь-які слова.