— Тільки в моїх? Як це?
Хваріт ще раз назвав Рюна на таємне храмове ім’я:
— Тому що ти — Дідюшрюн Ларґанд Фей, ось чому.
Обличчя Рюна застигло. Від болю Хваріт знову заплакав срібними слізьми. А очі його сміялися.
— Це доручення для хранителя або послушника. Тільки женихи Богині, яка не залишає слідів, можуть це зробити. Тільки не кажи, що ти більше не послушник, Дідюшрюне Ларґанде Фею! Я досі гадки не мав, чому ти відмовився від послушництва. А тепер знаю — через Юсбі.
Рюн навіть не здивувався, що Хваріту відомо про Юсбі. Йому зараз бракувало сили для мислення.
— Мого батька... убили хранителі!
— Знаю. Ось тому ти й не міг залишатися в послушниках.
— Правда. Правда, Хваріте! Це було нестерпно для мене!
— Розумію. Але ти все одно був послушником і отримав таємне храмове ім’я. Тобі відоме ім’я Богині, яка не залишає слідів. Богиню, якій ти служив, звуть Ларґанд. Ти можеш звертатися до неї. Не суттєво, чи є ти нині послушником. Богиня вже подарувала тобі своє ім’я. Тільки це важливо.
Рюна це ще більше вразило.
— Невже?
— Так. Якби ти продовжив навчання у Вежі, то знав би, що можеш викликати її. Тому що вона подарувала тобі своє ім’я. У храмі Хаінся ти зробиш дещо, пов’язане із цим. Ти зможеш. До того ж... — Хваріт змучено всміхнувся. — Ти мій друг. Мені справді пощастило, що в таку лиху годину ти виявився поряд. Тобі до снаги моє завдання, і я тобі довіряю.
Рюн відчув, що срібна поволока оповила все довкола. Він несвідомо простягнув руку, щоби змахнути сльози з очей друга, аж раптом збагнув, що сльози течуть з його власних очей.
Хваріт утомлено передав мислевислів:
— Тобі час іти.
— Хваріте, Ти мусиш підвестися. Ти видужаєш. Я покличу когось.
— Нічого не вийде.
Хваріт мав на увазі, що він не зможе вижити, а Рюн сприйняв його мислевислів як заборону кликати когось на допомогу. Свідомість Рюна й досі була відкрита, тож Хваріт відчув це нерозуміння. Проте пояснювати не став. Був занадто виснажений і більше нічого не хотів.
Зібравши останні сили, він скористався своїм впливом на свідомість Рюна й віддав наказ:
— Дідюшрюне Ларґанде Фею, іди!
Рюн схопився на ноги й побіг до виходу.
Хваріт глибоко зітхнув. Біль зник. Тіло пронизував холод, і той холод неначе заколисував його.
Він усвідомлював, що використав Рюна. Тієї миті Хваріта не турбувало його призначення. Йому було байдуже, чи буде похід Рюна успішним, адже дізнатися, чим усе закінчиться, він уже ніколи не зміг би.
Усе, чого Хваріт бажав, — це знати, що його життя й смерть не були марні. Бажав знати: він зробив усе, що міг. Це знання допомагало зустріти жахливу смерть гідно.
І Хваріт незворушно, без страху, мислепокликав свою Богиню:
— Сефавіль, Богине моя!
Він помітив якийсь обрис у себе перед очима — білий і сяйний, але водночас тьмяний. Хваріт подумав, що це видіння творить пелена сліз.
Та невдовзі зрозумів, що сльози тут ні до чого.
І усміхнувся цій осяяній білим, але темній усередині постаті, яка спустилася з небес.
У глибині, чи, краще сказати, у вишині Вежі сердець відбулося таємне зібрання.
Зазвичай потаємні приміщення розташовують у підземеллях, але в неймовірно височенній Вежі сердець усе було інакше. Що вищий поверх, то більш недоступні для сторонніх його кімнати. Не кожен наважився б подолати тисячі сходинок до верхівки Вежі. Тож якщо троє наґів зібралися в тісній келії на п’ятдесят п’ятому поверсі — їхні збори, безсумнівно, були цілком таємні. Недарма ж вони видерлися на таку височінь.
Страждати через труднощі сходження довелося тільки двом з них, адже третій був мешканцем келії. Не потрібно особливо знатися на звичаях назького племені, щоби здогадатися: цей третій мав значну вагу в їхньому суспільстві. Тільки наділена владою особа може змусити інших підніматися аж на п’ятдесят п’ятий поверх.
Господар келії, хранитель Серізма, був одним з наймогутніших хранителів. У Місті мовчання, Хатенґраджі, його дуже поважали, і саме тому він отримав право мешкати на такій висоті. Десятиліттями Серізма постійно перебував у своїй келії. Він пив лише дощову воду. Раз на місяць його відвідували послушники, що ледь не вмирали від виснаження. Їм випадало неприємне доручення відводити на п’ятдесят п’ятий поверх козу, вівцю, теля чи оленя, які також мало не падали з ніг від утоми. Отже, Серізма достоту був видатним хранителем. Наґи здатні легко пристосуватися до нечастого вживання їжі. Але те, що хранителя вихваляли за такий спосіб життя, анітрохи не шкодило його величі.
Великий Серізма з невимовно нещасним обличчям дивився на двох гостей, які щойно ввійшли до келії.