Наступного дня Само залишила Хатенґрадж.
Рюн поступово нагрівався. Сонячне тепло просякало відкриті ділянки шкіри й звідти розтікалося всім тілом. Коли тепло досягло очей і тім’я, він опритомнів.
Сонце вже піднялося доволі високо.
Рюн усвідомив, де він, і вилаявся собі під ніс. Він лежав біля дерева, на галявині. Чотири дні біг, незважаючи на голод. І тільки коли вже падав з ніг, з’їв цілого здоровенного панцирника. І даремно. Зазвичай наґи не можуть уполювати панцирника, бо не відчувають жару його тіла крізь шар твердих щитків. Але цей панцирник мав нещастя заснути, скрутившись клубком. Рюн геть не вмів полювати, але не помітити тварину, на яку випадково ледь не наступив, не міг. Броня не врятувала панцирника від гострого сайкера, і ситий Рюн провалився в сон.
Не слід було Рюну дозволяти собі такий тривалий відпочинок. Але навіть прокинувшись, він і далі лежав під деревом, очманіло дивився вгору.
Гілки так переплелися, що неможливо було розрізнити, котрим з дерев вони належать. Ці дерева, що їх ніколи не торкалася сокира, здавалися скам’янілими від старості. Рюну спало на думку, що мереживо з гілок схоже на кровоносні судини, а листя, яким густо вкриті гілки, нагадує бризки зеленої крові.
Як з тіла Хваріта.
Рюн рвучко скочив.
Він був глибоко в душі ображений на Хвартіта: той, користуючись близькістю, проник у його свідомість і неначе зав’язав там вузол, щоб не випускати назовні почуття провини. Рюн не міг звільнитися від цього вузла. Йому здавалося, що почуття провини необхідне, бо він не зміг запобігти загибелі друга. Але відчуття не було. Рюн навіть пошкодував, що так любив Хваріта.
— І навіщо ти заборонив мені сумувати за тобою?
Розгніваний Рюн подумав про Юсбі, щоб перенести сум за Юсбі на Хваріта. Але почуття не піддавалося таким хитрощам. Його неможливо було перерозподілити.
Натомість Рюна охопив жах, пов’язаний зі спогадом про смерть батька. На образ Юсбі, який умирав, наклався образ Ювекса, а на додачу — ще й образ Хваріта. Ужалений страхом, Рюн випростався.
— Скільки можна вилежуватися!
Він підійшов до найближчих кущів. Роса вже почала випаровуватися з листя. Рюн обережно потрусив гілочки, але крапель назбиралося дуже мало. Розчарований, він випив те, що мав, і витер губи. Потім визначив, звідки світить сонце.
— Там схід. А мені — на північ. Отже, туди!
Рюну заважала важкість у шлунку. Наґи ковтають їжу, не пережовуючи, тому перетравлення відбувається повільно. Рюн жодного разу не їв нічого більшого за мишу, тому почувався незвично. Йому була неприємна сама думка про те, що в шлунку перекочувалися великі шматки порубаного панцирника.
— Доведеться звикати. Усі дорослі чоловіки так харчуються.
Рюн перелякано здригнувся, коли почув чийсь голос. Він доволі довго не міг збагнути, що сам говорив до себе. Водночас здивувався, що став такий чутливий до звуків.
Кіборен завжди переповнений шумами.
Рюн розумів, що чує далеко не всі звуки із цього різноголосся, обмежений слабкістю вух. Та все одно він був зачарований звуками лісу, яких досі ніколи не чув, але чомусь знав, звідки вони походять.
Слухаючи, як пробуджується ліс, Рюн простував на північ. Позбавлений можливості оплакувати Хваріта, він міг лише рухатися вперед, щоб виконати останню волю друга.
Там, звідки Рюн вирушив у дорогу, на землі залишилися блискучі срібні цятки.
РОЗДІЛ 3 СМЕРТЬ ТЕЧЕ, МОВ СЛЬОЗИ
Наґи не люблять води, так само як лекони. Лекони, щоправда, плавають не ліпше за камінь, а от наґи не переносять холоду. Наґи успадковують імена своїх предків, так само як люди. Але люди отримують ім'я батька, а от наґи — ім'я матері. Наґи не бояться смерті, так само як доккебі. Але доккебі й далі існують після смерті, а ось наґи лише набувають надзвичайної живучості завдяки вийманню серця. <...> Дехто вважає, що доккебі — найближче до божеств плем'я, тому що в них душа й тіло не залежать одне від одного. Але це не так. У доккебі душа й плоть народжуються одночасно. Хоча по смерті плоті душа доккебі не вмирає, їй необхідно перебувати біля інших доккебі, щоб жити далі. Якщо доккебі помре на самоті, його душа перетвориться на полум'я і вирушить на пошуки живих одноплемінників, щоб залякувати їх. У місцях, де не живуть доккебі, іноді можна натрапити на їхній вогонь. Це і є душа доккебі. <...> Доккебі не здатні до вбивства, їх майже неможливо розгнівати жодними погрозами. Але якщо нехтувати їхнім бажанням дружити й принижувати їх, можна наразитися на найстрашніше лихо. Саме такої помилки припустилися жорсткі й нечемні мешканці острова Фесірон.